Вихідці з інших політичних партій у КП(б)У в 1920-1930-ті рр. відігравали значну та важливу роль у політичній еліті УСРР. Серед них треба виділити О.Я. Шумського, П.П. Любченка, М.М. Попова, В.М. Еллана-Блакитного, Є.П. Терлецького, Г.Ф. Гринька, О.І. Лісовика, А.А. Хвилю, П.І. Буценка, Ю.О. Войцеховського,

Л. Триліського, В.І. Порайка, О.І. Приходька, М.І. Яворського, М.М. Полоза, П.К. Солодуба, А.А. Річицького-Пісоцького, Ю.А. Мазуренка, Б.Й. Магідова, В.Г. Чиркіна, М.Г. Рафеса, М.Ю. Равича-Черкаського, М.М. Кіллерога, С.Ю. Семковського,

А. Мусульбаса, Я.Г. Камінського, С.М. Семка-Козачука, Н.М. Калюжного та інших.

Представники політичного керівництва радянської України в 1920-1930-ті рр. кардинально відрізнялись від найвпливовіших діячів Української Народної Республіки і колишніх високопоставлених адміністраторів і чиновників часів царату своїм походженням, рівнем освіти і культури, світоглядом, попереднім професійним і соціальним досвідом. Більшовицькі керівники республіки дуже часто справляли враження людей обмежених, догматично налаштованих, агресивних і жорстоких. Але нова еліта несла у собі колосальну енергію революційних змін у суспільстві, породжувала серед народних мас надію на краще життя. Під час революції та громадянської війни радикалізм більшовицького керівництва втягував в орбіту діяльності КП(б)У величезну кількість молодих, малодосвідчених, але енергійних і відданих своїй справі людей. Революція виштовхнула на поверхню політичного життя сотні й тисячі переконаних у своїй правоті соціально активних людей. Вони були налаштовані на злам старої, дореволюційної держави, її інститутів, структур і установ, на переслідування представників і місцевих керівників цієї держави. У свідомості багатьох людей швидко були втрачені авторитет і світоглядна цінність: постулатів церкви, традиційної моралі, досягнень культури і науки, мистецтва та літератури. Особливу ненависть у молодих радикалів викликав відчайдушний опір старої дореволюційної та нових національно-патріотичних еліт, які намагались утримати владу в Україні й оволодіти її головними важелями. Боротьба за владу породжувала жорстокість і масові злочини як з боку переможців, так і з боку переможених. У цій боротьбі згуртувалась і зміцніла радянська політична еліта.

У представників номенклатурної еліти УСРР у 1920-1930-ті рр. ніколи не виникав сумнів щодо законності своєї влади. їх не засмучувала та обставина, що вони отримали цю владу за допомогою військової сили. Головним було те, що влада опинилась у них в руках і настав час скористатися нею. Налаштованість на отримання влади будь-якою ціною та правовий нігілізм були характерними ознаками компартійно-радянської еліти. Більшовицьке керівництво України у цьому розумінні не відрізнялось від вождів російського комунізму. Але залежний характер номенклатурної еліти УСРР від політичної волі та військової допомоги РСФРР сформували у її представників такі негативні риси, як страх перед московським керівництвом, цинізм, безпринципність, підлабузництво, схильність до інтриганства, кар'єризм, демонстративна відмова від національного та культурного коріння. Належність до вищої влади негативно вплинула навіть на таких сильних й непересічних діячів більшовицького керівництва України, як X. Раковський, М. Скрипник, М. Фрунзе, П. Постишев, П. Любченко, С. Косіор, Г. Петровський, В. Чубар, Г. Гринько, В. Затонський. У біографії кожного з них є сторінки, що характеризують їх з негативного боку. Є й багато чого такого, що можна визначити, як злочини перед народом України. Досить згадати про методи та наслідки встановлення більшовицької влади в республіці в 1919-1921 рр., голодомори - 1921-1923 рр. і 1932-1933 рр., ставлення політичних керівників УСРР до української інтелігенції, до науки, культури, церкви. Окремо треба підкреслити жорстоку репресивно-каральну політику як засіб державного управління, яку реалізувала верхівка КП(б)У з метою зміцнення своєї влади.

Номенклатурна еліта радянської України у 1920-х - 1930-х рр. цілеспрямована діяла у напрямках, визначених керівництвом ЦК РКП(б)-ВКП(б). Керівництво цієї партії створило механізм номенклатури для того, щоб забезпечити механізм свого одноосібного панування у суспільстві та зцементувати владу у величезній країні.

Джерела та література

Дорошко М.С. Компартійно-радянська номенклатура УСРР у 20-30-ті рр. XX ст.: соціоісторичний аналіз. - К., 2004.

Дорошко М.С. Номенклатура: керівна верхівка Радянської України (19171938 рр.). - К., 2008.

Дорошко М.С. Еліта чи номенклатура? // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. - Запоріжжя, 200б. - Вип. ХХ.

Керівні партійні та державні органи УРСР (Інформаційно-довідкові матеріали. Підготував І.М. Шевчук) // Про минуле - заради майбутнього / Упорядник Ю.І. Шаповал; редкол.: І.Ф. Курас та ін. - К.,1989.

Політична історія України XX століття: У б т. - К., 2003. - Т. 3: Утвердження радянського ладу в Україні (1921-1938).

Турченко Ф.Г., Турченко Г.Ф. Південна Україна: модернізація, світова війна, революція (кінець XIX ст. - 1921 р.): Історичні нариси. - К., 2003.

Бош Євгенія Богданівна (Готлібовна) // Уряди України у XX ст.: Науково- документальне видання. - К., 2001.

Пятаков Георгий Леонидович (Автобиография) // Деятели СССР и революционного движения России: Энциклопедический словарь Гранат. - М., 1989.

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні XX ст. / Пер. з англ. - К., 1997.

Майстренко Іван. Передмова // Документи українського комунізму. Вступна стаття І. Майстренка. - Нью-Йорк, 1962.

Гошуляк І.Л. Ленін і Компартія України // Про минуле - заради майбутнього / Упоряд. Ю.І. Шаповал; редкол.: І.Ф. Курас та ін. - К., 1989.

Каганович Л. Памятные записки рабочего, коммуниста-большевика, профсоюзного, партийного и советско-государственного работника. - М., 2003.