В. І. Головченко

ФЕНОМЕН ЛІДЕРСТВА В ПОЛІТИЧНІЙ БОРОТЬБІ ЗА ДОБИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1920 РР.

Серед головних внутрішніх причин невдачі Української революції 1917-1920 рр. вітчизняні історики зазвичай вказують на ту обставину, що молода національна політична еліта - інтелігенція - залишалася тісно прив'язаною до селянства. Тому її політична культура виростала з української селянської стихії, а вирішення соціальних проблем становило суттєву частину її політичної свідомості. Таким чином, абсолютна більшість представників тогочасного українського політичного проводу була перейнята неонародницькою й соціал- демократичною ідеологією, коли національна суверенна держава вбачалася більше засобом, аніж кінцевою й самодостатньою метою [1, с.428].

Тому якщо в духовно-культурній і просвітницькій сфері українська еліта діяла енергійно й послідовно, то в державно-політичній і дипломатичній вона не спромоглася консолідуватися навколо національної ідеї. Лише з радикалізацією революційних процесів протягом 1918 р., з огляду на скрутні зовнішньополітичні обставини, її керівництво відкинуло автономістсько-федералістську платформу й замінило їх програмою творення держави-нації (па1:іоп). До того ж вітчизняна еліта, не спромігшись піднятися над власними різнопар- тійними інтересами, взялася до реалізації демократизму в політичному житті.

Це ще більше роз'єднало її, позбавивши стратегічного бачення й системності в соціально-економічній сфері, оскільки, як переконливо засвідчили по гарячим слідам Визвольних змагань 19171920 рр. В. Винниченко й П. Христюк, домінувало прагнення негайно задовольнити жадання народної більшості [2; 3]. Все це каталізувало стихійні революційні процеси й в остаточному підсумкові призвело до влади в Україні більшовиків.

Звичайно, було б перебільшенням стверджувати, що український рух на початку ХХ ст. був приречений на поразку виключно через брак впливової національної еліти, але приклади наших західних сусідів засвідчують першорядність феномену політичного лідерства в державотворчих процесах. Ті ж чехи й словаки перебували на зламі ХІХ-ХХ ст. не в набагато кращому становищі: хоча міста Богемії й Моравії поступово "чехізувалися", але політичні позиції продовжувала втримувати потужна і впливова німецька громада, що налічувала 3,3 млн. чоловік проти 5,8 млн. чехів. Однак останні мали такого харизматичного лідера як Томаш Гарріг Масарик (18501937 рр.) і прагматика Едуарда Бенеша (1884-1948 рр.), чий здоровий "волюнтаризм" створив державну націю - чехословаків (вже 29 червня 1918 р. Франція визнала очолювану Масариком Чехословацьку національну раду в Парижі як представницький орган майбутньої Чехословаччини, а 9 серпня це зробила Велика Британія). На переконання автора, і Михайло Грушевський (1866-1934 рр.), і Володимир Винниченко (1880-1951 рр.), і тим паче Симон Петлюра (1879-1926 рр.) виявилися політичними постатями, не сумірними з "батьком" Чехословацької Республіки, що успішно вистояла в конфліктах за стратегічні прикордонні райони з "червоною" Угорщиною, веймарською Німеччиною й Другою Річчю Посполитою.

Та ж відновлена Річ Посполита зуміла згуртуватися навколо постаті "начальника держави" Юзефа Пілсудського (1867-1935 рр.), не стала зводити рахунки з власною, в основі своїй напівфеодальною, елітою й не перетворила свій край у поле громадянської війни, зате спромоглася протягом 1918-1921 рр. вирішити на свою користь територіальні ребуси з Німеччиною (за Верхню Сілезію, По- знанщину й Східну Померанію), Литвою (Вільнюський край), більшовицькою Росією (Західна Білорусь), ЗУНР (Східна Галичина й Західне Поділля) й УНР (Холмщина й Західна Волинь). Не легше було й царському генерал-лейтенанту шведові Карлу Густаву Маннергей- му (1867-1951 рр.), однополчанину майбутнього гетьмана України П. Скоропадського (1873-1945 рр.), який збудував незалежну Фінляндію в боротьбі з місцевими "червоними", або ж таким "неістори- чним" націям як естонці й латиші, що, крім більшовицької загрози, подолали опір німецьких "фрайкорів".

Але в Наддніпрянщині значна русифікація політично активної частини суспільства змушувала нечисленну (не більше 3 % загалу напередодні 1917 р.) національну інтелігентську еліту до невластивої в революційну епоху декларативної єдності, монолітності й обачності щодо неукраїнського населення, компромісу в політиці. Іншими словами, якщо епоха вимагала рішучості й винятковості навколо національної ідеї, то еліта навпаки - скочувалася до поєднав- чої й узгоджувальної політики. Це спричиняло до зміщення акцентів - з індивідуалізму, ініціативності, сили й примусу на міфічну співпрацю й загальну єдність. Замість об'єднання навколо сильного лідера, прищеплення громаді духу елітаризму вітчизняні лідери дали заспокоїти себе гаслами рівності, справедливості, егалітарист- ською ментальністю, настроями колективізму й навіть паплюженням сильних лідерів.

Політичне керівництво Української революції піддалося популізмові натомість аристократизму, внаслідок чого перемогли настрої мас, а не проводу. Як стверджував, осмислюючи причини поразки Української національної державності в "Листах до братів- хліборобів" В'ячеслав Липинський (1882-1931 рр.), "народ за манну землі відрікся од усіх "українських націй", про які він і уявлення не мав. І не міг мати, оскільки інтелігенції вистачило однієї більшовицької нагайки, щоб вони поміняли самостійність на фіктивну федерацію... Якби ваш Гетьман мав серед українських інтелігентів стільки соратників, скільки явних і тайних агентів серед них маємо ми та більшовики, то ви, можливо, і здобули б державу. За яким-небудь літературним горе-отаманчиком, президентиком, диктаториком інтелігенція, може, і піде. Та й то ненадовго, і лише для того, щоб їм кілочки на голові тесати, а потім зрадити, а після їхньої смерті їхніми іменами спекулювати" [4, с.399].

Безперечно, український національний рух за півтора десятиліття його політичного етапу розвитку перед вибухом Лютневої демократичної революції 1917 р. встиг пустити коріння в масах народу, але провідники виявилися неготовими до організації держави і, як