Тому, як зі знанням справи наголошував колишній голова секретаріату Центральної Ради й дипломат Директорії УНР Євген Она- цький (1894-1979 рр.), український визвольний рух "мав менше зв'язків зі світовим життям та його істотними інтересами", а керівництво УНР не зуміло представити справу так, ніби українство своїм виступом відповідає головним тенденціям світового розвитку (натомість ті ж поляки заявили, що вони "охороняють Захід від більшовиків", а останні декларували "всім, всім, всім", що несуть планетарні ідеали рівності). Отже, вважав Є. Онацький, "хуторянство й провінціалізм - ось наші два головні вороги, що ми їх мусимо перемогти, ось на який фронт ми мусимо скерувати цілу силу свого характеру, щоб збудити в нашому народі приспаний творчий дух, - піднести його... до усвідомлення дійсної необхідності справжнього духовного імперіалізму" [5, с.10-12].

Історія ж розпорядилася таким чином, що радикально зорієнтована українська інтелігенція на початку ХХ ст. в Російській імперії опинилася в стані контреліти. Тоді вузьке коло "свідомих українців" взяло на себе захист української культури й мови та намагалося очолити загальнонародну боротьбу за соціальні зміни. Отже, українську контреліту напередодні Лютневої революції 1917 р. в Росії об'єднувала мова, соціалізм, ворожість до імперії й любов до України. З поваленням самодержавства стартував драматичний процес рекрутування української політичної еліти переважно з різною мірою "лівих" УСДРП, УПСР і УПСФ, а також з інтелігенції Києва, Одеси, Катеринослава, Чернігова, Полтави та інших центрів громадів- ського руху.

Вона становила тонкий прошарок "свідомих" партійних інтелігентів, які прагнули соціальних змін і національно-територіальної автономії, намагаючись стати крайовою елітою в боротьбі за владу із загальноросійською елітою Тимчасового уряду. Показово, що в середовищі української політичної еліти точилася тривала боротьба за домінування, внаслідок якої спочатку соціал-демократи відсунули соціалістів-федералістів і самостійників від вирішення головних питань у Центральній Раді й Генеральному секретаріаті, а в січні 1918 р. їх змінили соціалісти-революціонери.

Ще на етапі підпільного існування виявилися вразливі сторони вітчизняного визвольного руху: гранична нетерпимість і амбітність окремих провідних діячів, ідеологічний максималізм і хронічна нездатність більшості з них до кропіткої й тривалої організаційної роботи, недостатня (за незначним винятком) фахова й теоретична підготовка. Брак толерантності у взаєминах між партійними керівниками поглиблював їхній відрив від рядових активістів, деструктивно впливав на стан партійного будівництва, послаблював політичний авторитет українства. Все це згубно відбилося на державотворчих процесах за доби Української революції 1917-1920 рр.

Нова українська політична еліта в Україні будувалася й за ознаками генерації. Так, члени УПСФ, які почали свою громадську діяльність ще в останній чверті XIX ст., були 50-60-річними політиками з досвідом легальної праці в "Просвітах" і кооперативах. Діячі УСДРП були 30-40-річними й мали досвід антиімперського підпілля та революції 1905-1907 рр., а більшість лідерів і членів УПСР були 20- річними юнаками, яким бракувало не лише громадсько- політичного, але й особистого досвіду.

Для української еліти того часу характерною була й швидка зміна генерацій у політиці. "Тупівці" залишилися генерацією переважно київських і чернігівських лібералів та демократів, які довгий час виборювали національно-територіальну автономію України, права української культури й мови. УСДРП, ядром якої була когорта одноліток провінційного походження з міст і сіл Лівобережної України, легального політичного досвіду не мала, але пройшла школу багаторічної революційної боротьби й підпілля. Наймолодшою генерацією діячів Визвольних змагань були члени УПСР, що не мали як політичного, так і життєвого досвіду, але компенсували все це завзяттям, мобільністю, "пасіонарністю", бажанням влади, юнацьким екстремізмом.

Не дивно, що невдачі урядів В.Винниченка і Всеволода Голубо- вича (1885-1939 рр.) були пов'язані насамперед з тим, що вони переважно складалися з осіб, які не мали досвіду державного управління, в кабінетах не було ані адміністраторів-фахівців, ані досвідчених організаторів виробництва, транспорту, банківсько-фінансової системи, армії. За доби Центральної Ради політична еліта припинила зв'язки з бізнес-елітою, ставши поза виробництвом та ігноруючи реалії життя.

Гетьманат П. Скоропадського завдяки участі в урядових структурах фінансистів і підприємців зміг добитися позитивних результатів в питаннях відродження виробництва. Тоді до влади прийшла коаліція лібералів-земців, кадетів, прагматично налаштованих бізнесменів, банкірів, поміщиків. У спілці з ними в урядові структури і апарат місцевої влади увійшли помірковані "свідомі" українці з числа соціалістів-федералістів, самостійників і хліборобів-демократів. Але з оприлюдненням 14 листопада 1918 р. "Грамоти гетьмана" про "федеративну" злуку з Росією і затвердження промонархістського кабінету Сергія Гербеля (1856-?) українська національна еліта розпочала збройну боротьбу за народовладдя і відновлення УНР.

Однак коаліція УСдРп, УПСР, УПСС і патріотично налаштованого офіцерства, що була опорою Директорії, виявилася нетривалою. Після руйнації всіх спроб уряду Володимира Чеховського (18761937 рр.) створити дієву систему державного управління, до влади за допомоги військових прийшов С.Петлюра, який припинив всі зв'язки з УСДРП і приступив до формування політичного режиму, де принцип партійної доцільності вже не був визначальний. Тому Ради народних міністрів УНР під головуванням Сергія Остапенка (18811937 рр.), Бориса Мартоса (1879-1977 рр.), Ісаака Мазепи (18841952 рр.) та В'ячеслава Прокоповича (1881-1942 рр.) формувалися не стільки за партійними ознаками, скільки з огляду на зовнішню та внутрішню кон'юнктуру, відданість ідеї незалежності й