Водночас в Україні з'явилася мілітарна отаманська еліта, яка прагнула влади й конкурувала з рештою політичного проводу, не спромігшись стати консолідуючою й державотворчою. Так звана "отаманщина", тобто своєрідна повстанська партизанщина, з одного боку підпирала партійно-політичну еліту УНР, а з іншого - була головною небезпекою для національного державотворення як за Центральної Ради, так і в епоху Директорії. Внаслідок фахової не- здарності урядів та їхньої хибної і схаотизованої державної адміністрації політичний процес у Наддніпрянщині став розвиватися під гаслом: "З Києва революція йде, чабан отаманом нехай буде!". Толерування й, до деякої міри, підтримка українською владою отаманщини, тобто різних повстанських загонів, організованих державою чи стихійних, накоїли чимало лиха.

Ці повстанські загони мали сенс у ворожих тилах, але в жодному разі в запіллі Дієвої армії УНР, де вони ширили тільки заколот між населенням, нищили державне майно (цукроварні, гуральні і т.п.) та грабували безкарно власних громадян (контрибуції й погроми євреїв, міщан, землевласників та ін.). При цьому всі вони принципово не визнавали жодної влади, знали тільки себе й тримали населення в безкінечному нервовому напруженні, тобто в стані "боротьбі всіх проти всіх". З більш як тридцяти найбільших повстанських отаманів, тільки один - Юрко Тютюник (1891-1929 рр.) у липні 1919 р. приєднався до Дієвої армії УНР. Така "перманентна революція" вичерпала народну енергію, серед населення зародилась туга за твердою владою, що поклала б край беззаконню й завела справжній правопорядок, незалежно від її політичної сутності. По-суті, чітко окреслилася тенденція повернення до середньовічних зразків елітотворення.

Таким чином, еліта доби Визвольних змагань 1917-1920 рр., як і еліта сучасної України, пройшла драматичний шлях еволюції від періоду "хаосу" до відносного спокою, від радикалізму й провідної ролі законодавчої гілки влади до поміркованості й посилення влади президента, Гетьмана чи голови Директорії. На жаль, державне будівництво за доби Української Народної Республіки велося без чіткої економічної програми, без зв'язку з виробництвом і підприємцями. Догматизм лідерів УНР значною мірою призвів їх до поразки, а обмежені можливості еліти часів Центральної Ради й Директорії спричинили нездатність її побудувати діючий державницький апарат і втримати владу.

Ще порівняно недавно популярною була думка про те, що в якості керівної еліти незалежній Україні дісталася комуністично- тоталітарна номенклатура, яка, завдяки своєчасній зміні гасел і рекрутуванню в свої ряди лідерів-конформістів колишньої контреліти, змогла зберегти свою владу і власність. На думку ж автора, ключ до розуміння цього суспільно-політичного феномену дає принципове положення із підсумкового "Заповіту борцям за визволення" В. Винниченка, написаного в 1949 р. й уперше опублікованого аж 1991 р.

"Так, форма української державности за цього відтинку нашої історії, - стверджував один із дійсних лідерів Української революції, - не є задовільна для нас. Так, - вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її Держави є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволять ворогам знищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійности, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її, - вони, а не хто інший, не якісь сили зовні" [6, с.13].

Коли ж такий слушний час пробив у серпні 1991 р., вчорашні лідери політичної еліти УРСР, ідеологічно й соціально мобільні, змогли переорієнтувати старий управлінський апарат, армію на досягнення нових цілей державотворення. Водночас політична еліта об'єдналася з економічною, "конвертуючи" владу у власність, створюючи нову правлячу верству України.

Звичайно, на початку 90-х рр. лідери вітчизняних політичних партій і рухів мали шанс перетворитися на "нову революційну" еліту України, як це було в 1917 р. Але так не сталося не лише тому, що колишнім діячам контреліти бракувало досвіду, грошей, свободи слова, а насамперед завдяки народу України, який сподівався на поступові, помірковані зміни без загострення боротьби за владу й кровопролиття. Колишні номенклатурні лідери відчули це "соціальне замовлення", блискавично змінили свої переконання й, очоливши рух за самостійну, демократичну, правову державу, перетворилися в нову національну еліту, що перехопила гасла у своїх колишніх ворогів і стала впроваджувати їх у життя.

Отже, на зламі 80-90-х рр. XX ст. Українська держава могла відродитися лише як держава "номенклатурної" еліти, контреліта була нечисленна, не мала управлінського досвіду й впливу на економіку. Лібералізаційні реформи в суспільстві наприкінці 80-х - на початку 90-х рр. проводила партійна номенклатура, але на користь ще не сформованого класу вільних приватних підприємців. Номенклатура була достатньо розвинена кількісно і якісно та придатна для будівництва держави. Іншого соціально-політичного середовища, яке безкровно могло перехопити владу, на початку 90-х рр. не було. Цей феномен раптової трансформації партійної еліти характерний для більшості країн СНД й окремих держав Центрально-Східної Європи та Балкан (Албанія, Болгарія, Словаччина та ін.).

Джерела та література

Україна: політична історія. ХХ - початок ХХІ ст. / В.М. Литвин (голова) та ін. Редкол.: В.А. Смолій, Ю.А. Левенець (співголови) та ін. - К., 2007.

Винниченко В. Відродження нації: (Історія української революції, марець 1917 р. - грудень 1919 р.): В 3 ч. - К.; Відень, 1920. - Ч.1.

Христюк П. Замітки і матеріяли до історії української революції. 19171920 рр.: