Р. Ю. Подкур

ДЕЯКІ СТЕРЕОТИПИ СВІТОГЛЯДУ ЧЕКІСТІВ ПІД ЧАС "ВЕЛИКОГО ТЕРОРУ" [1937-1938 РР.)

Незалежність України, утверджена після розпаду радянської імперії на початку 1990-х рр., спричинила трансформацію свідомості у політичної та інтелектуальної еліти, населення, поставила на порядок денний проблему самоідентифікації. Базовим елементом процесу стала ліквідація ідеологічних обмежень в історичних дослідженнях.

Національна історична наука мала на меті довести свою самостійність і спроможність проводити наукові розробки, які не обмежувалися прокрустовим ложем класової ідеології. В радянський період історія Україна інтерпретувалася як регіональний варіант російської історії, де головною темою було вивчення "віковічних прагнень українців до дружби з великим російським народом".

Всі події і постаті української історії, що не вкладалися у подану схему, підлягали нещадному осудженню. Так, довгі роки замовчування проблеми створення функціонування системи політичного контролю за громадянами СРСР, переслідування інакомислячих призвели до її політизації та актуалізації як наукової проблеми. Дослідження політичних репресій/переслідувань стало однією із соціально значущих проблем.

Політичні репресії, що застосовувалися більшовицьким керівництвом в Україні, мали специфічну спрямованість - проти "українського сепаратизму" та його потенційних ідейних керівників - української інтелігенції. Більшість її не поділяла політику Москви в Україні, критично ставилися до подій, що відбувалися в СРСР. У численних зведення ДПУ містяться висловлювання інженерів, економістів, вчених, які пророкували економічні невдачі, негативно відносились до конфіскацій хліба тощо.

Відоме ставлення вищого партійно-державного керівництва СРСР до України як "петлюрівської" та "повстанської" території. Сталін в листі до Л. Кагановича від 11 вересня 1932 р. писав: "Справи на Україні погані. [...] Погано за лінією ГПУ. Реденсу [тоді голова

ГПУ України. - Авт.] не до снаги керувати боротьбою з контрреволюцією у такій великій та своєрідній республіці як Україна. Якщо не візьмемося за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні набагато сильніша, ніж гадає Реденс чи Косіор. Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) перебуває не мало гнилих елементів, свідомих і позасвідомих петлюрівців, нарешті - безпосередніх агентів Пілсудського. Як тільки справи погіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (та за межами) партії, проти партії. Найгірше це те, що українська верхівка не бачить цих небезпек" [1, с.30-31].

Політичні репресії не припинялися навіть в умовах голоду. Всього в Україні органи держбезпеки заарештували у 1932 р. 74849 осіб, а в 1933 р. - 124463 особи [2, с.119]. На Поділлі тільки за лис- топад-грудень 1932 р. ГПУ "ліквідувало" 121 "контрреволюційну групу" в складі 548 осіб, з яких 75 - були кваліфіковані як "петлюрівці", а 61 - "колишні бандити" [3, арк.15].

Економічні провали, голодомор, на думку вищого партійно- державного керівництва СРСР, були спровоковані "новою тактикою класового ворога, який змінив своє обличчя" і "послаблений класовою пильності партійних і радянських організацій". Головна вина за "засмічення" ворогами народу покладалася на місцеві партійні апарати. Зокрема, місцеві партійно-державні органи Вінницької області критикувалися за те, що за 1933-1934 рр. "при величезній засміченості колгоспів класово-ворожим елементом" з них було "вичищено" "лише" 4 тис. чол. [4, арк.34].

На лютнево-березневому 1937 р. пленумі ЦК ВКП(б) теза Й. Сталіна про "загострення класової боротьби по мірі просування до соціалізму" отримала практичне втілення. Був даний дозвіл на розгортання масових політичних репресій.

Дослідникам загалом відомі загальні ліміти на репресованих громадян, визначені вищим партійно-державним керівництвом СРСР. Всього планувалось заарештувати в СРСР 259450 чоловік, з них 72950 розстріляти. Однак, відомо, що вони були перевищені у декілька разів.

Такі масштабні завдання вимагали і відповідного виконавця. Головне управління державної безпеки НКВД СРСР та його регіональні підрозділи стали інструментом у проведенні соціальних та національних "чисток".

В 1936-1937 рр. в органах державної безпеки служили здебільшого члени ВКП(б)-КП(б)У та ЛКСМ. Адже структура органів державної безпеки, як всі органи державного управління мала дві складові: адміністративну (ГПУ-ОГПУ при СНК, НКВД як орган державного управління) і політичну (існування партійних осередків і підпорядкування політбюро РКП(б)-ВКП(б)).

Вже в 1923 р. в органах держбезпеки було 50,8 % комуністів - більше, ніж будь-якому іншому наркоматі. В монопартійному середовищі чекісти всю діяльність, як і інші органи державного управління, будували на основі політичних вказівок компартії. В 1922 р. було прийнято рішення, що всі документи, які стосувалися принципових питань стосовно діяльності ГПУ, не повинні надходити до секретаря ЦВК А. Єнукідзе без попереднього погодження з політбюро ЦК [5].

Дієвим способом партійного впливу на органи державної безпеки було входження керівників спецслужби до складу партійних комітетів. Так, Ф. Дзержинський - член ЦК РКП(б) і оргбюро РКП(б), з червня 1924 - кандидат в члени політбюро. Керівники губернських, окружних, обласних, районних апаратів були членами бюро відповідних партійних комітетів. Голова ВЧК Ф. Дзержинський закликав керівників-комуністів мати на увазі, що "...чекіст може лише тоді бути борцем за пролетарську справу, коли він відчуває на кожному кроці підтримку зі сторони партії і відповідальних перед партією керівників". В свою чергу, звертаючись до чекістів просив не забувати, що "...ми тримаємося тільки на довір'ї партії" [6].

У такій ситуації спроби провінційних керівників-чекістів підпорядкувати собі партійні комітети наштовхувалися на негайну негативну реакцію з боку центрального керівництва спецслужби. В протилежній ситуації -