старшина продала свій народ, свій край, свою автономію за можливість і право мати кріпосних й називатися "благородним російським дворянством" і таким чином із становища людей вільних межи вільними перейшла до становища московських "холопів", які були панами над "холопами" ще нижчими".
Відчуження між панівними класами і трудящими зростало і, в міру його зростання, слабшала сила національного опору і рідшали ряди прихильників "старожитніх прав і вільностей" і серед старшини, констатував С.О.Єфремов. Він з розумінням, без грана осуду писав про те, що широкі маси залишились "цілком байдужими і холодними до ідеї автономії і відмовляли у своїй підтримці вимогам необачних автономістів", оскільки "насправді - що могла означати для народу втрата автономії перед загрозою кріпосного права? Яку ціну чи привабливість могла мати для трудящих мас національна незалежність за повної неможливості скористатися її плодами і навіть вести просто людське існування? І це тим більше, що поборники автономії, вихідці головним чином з привілейованих класів, і не думали ховати своїх вузькокласових намірів, що суперечили народним інтересам, попутно висовуючи своєкорисливі претензії на свободу і майно трудящих мас". Основний урок, здобутий з досвіду минулої боротьби: "... народ боровся за свою власну справу - соціальне, економічне і національне визволення, і при цьому він не розумів національного визволення без соціального і економічного і тому кожного разу залишав автономістів на долю всеблагого провидіння, як тільки помічав, що їх шляхи розходяться. За автономістами на вузькій класовій підкладці народ йти не міг, і всі зусилля їх просунути по цьому шляху маси повинні були зазнати повної невдачі.".
Таким чином, радикал-демократи у своїй оцінці минулого України повністю солідаризувалися з позицією, яку займала неонарод- ницька українська історіографія і яку найповнішим чином сформулював М.С.Грушевський в своєму методологічному кредо щодо вивчення народних рухів та революційних потрясінь: у взаємовідносинах народу і влади правота завжди - на боці народу; і якщо народу у цій державі, при цьому устрою є зле, то його законне право - розквитатися з владою. Це було фактичним визнанням права народу на повстання.
Представники сучасного етапу українського руху - "новітні українські автономісти" - нова інтелектуальна та опозиційно- політична еліта, підкреслювали радикал-демократи, повинна врахувати помилки своїх попередників, "автономістів старого часу", і докорінно реформувати свою національно-політичну ідею. Єдино можливою лінією поведінки української інтелігенції радикал- демократи вважали зближення з народом на ґрунті його нужд і інтересів і сприйняття ідей демократизму і автономізму. С.О.Єфремов писав, що "українська національна ідея з поглядів свого власного розвитку повинна бути по можливості міцніше і рішучіше пов'язана з народними інтересами, повинна служити їм і тільки їм і ніколи не залишати без уваги нужди українських мас. ... інакше український народ, як нація, може впасти жертвою передчасної смерті напередодні великого звільнення народів".
Ця, більш-менш ефективна спроба поєднання національних та соціальних гасел в програмі та діяльності була зроблена фундаторами новітніх українських політичних партій початку ХХ ст.
3. Роль національно орієнтованої інтелектуальної еліти в "конструюванні нації".
Радикал-демократи кінцевою метою українського руху оголошували формування модерної української нації як повноцінного громадянського і національного організму.
В категоріях сучасної історико-політичної науки, радикал- демократи в аналізі "українського національного відродження" використовували мобілізаційний, відзначений деяким телеологізмом, лінійний, підхід, розглядаючи його як натхненний інтелігенцією процес неухильного зростання національної свідомості, що виявлялася спочатку у середовищі національної інтелектуальної еліти і далі невпинно передавалася народним масам. Б.Д.Грінченко підкреслював тривалий еволюційний характер цього процесу, оскільки "щоб дух людський визволити з неволі, - для цього необхідно переродити його шляхом тривалої невпинної роботи". С.О.Єфремов загальну лінію розвитку українського руху уявляв як еволюцію від пасивно- неусвідомленого опору до активно-свідомої боротьби за свої національні права, насамперед у культурній сфері.
Хід національного відродження - це неперервний процес взаємодії двох основних діючих осіб, вважали радикал-демократи. У ролі суб'єкта у ньому постає інтелігенція, яка усвідомила загальнонаціональні інтереси і намагається донести їх до свого основного адресату - селянства, що було у масі своїй "народом чи не цілком неграмотним, народом, позбавленим відчуття свого національного Я, народом, незвичним до того, щоб до нього зверталися на його рідній мові". Така невтішна картина спостерігалася у 1907 р. Проте напередодні першої світової війни картина суттєво змінилася - принаймні, в очах лідерів української радикал-демократії.
Є.Х.Чикаленко в період третєчервневої монархії відмічав у своєму щоденнику, що "хоча український народ багато втратив від того, що втратив свою старовинну назву (йдеться про "Русь", "русини'" - С.І.) і що багато його талановитих синів збагачують скарбниці сусідів, а все ж таки наближається час, коли український народ займе-таки рівне становище поряд з іншими культурними націями світу вже під своєю новою назвою "українці".
Орієнтація на селянство.
Агітація УДРП була насамперед спрямована на селянство та інтелігенцію, а також сільський пролетаріат, ремісників, нижчі та середні верстви буржуазії. УДРП в своїх програмових настановах намагалась сформулювати інтереси всієї української нації, всього українського народу, репрезентованого головним чином селянством. Ці інтереси партія висловлювала в триєдиній формулі: демократія, федералізм, соціалізм.
Оцінка політичної спадщини М.П.Драгоманова з проблеми "народ - еліта".
Своїм найближчим попередником у політичній сфері радикал- демократи вважали М.П.Драгоманова. Заслугою Драгоманова лідери радикал-демократії вважали звернений до інтелігенції заклик повернутися до служіння власному народу. У 1906 р.