Між "двома душами".

Частина діячів УДРП в роки першої революції співпрацювала в лавах інших партій, насамперед кадетської. Як помітив з гіркотою Б.Д.Грінченко, "дві душі" живе в грудях українського інтелігента: "...одна душа виставляє в програму політичної діяльності автономію України. а інша жене в обійми якоїсь загальноросійської партії, котрій до тієї автономії й діла немає...". Жовтневий (1906 р.) з'їзд партії прийняв новий статут, що забороняв це робити. Ситуація, що склалася, глибоко непокоїла керівництво партії - адже в лави кадетів прямували найбільш енергійні та впливові люди, в результаті слабшала активність УДРП. Найкращим виходом лідери УДРП вважали встановлення офіційних федеративних відносин між двома спорідненими партіями, одночасну ліквідацію відділів кадетської партії на Україні та включення в програму кадетів вимоги української національно-територіальної (краєвої) автономії. Зрозуміло, що центральне керівництво партії народної свободи, в більшості своїй відзначене централізмом, співчуття до цих проектів не виявляло.

Взагалі залежність українських ліберальних демократів від впливів російського лібералізму була явищем закономірним, хоча й досить-таки небезпечним з точки зору подальших перспектив українського національного руху. Через три десятиліття О.Г.Лотоцький діагностував це явище як фатальну хворобу в душі українського інтелігента. Викриваючи її причини, писав:"...унифікаційна політика, проваджена протягом століть, мала глибокі психологічні та, зокрема, ідеологічні наслідки щодо українства, - вона вплинула не лише на зовнішні форми національного життя, але й на самий зміст національної української ідеї. Ся остання поволі сходила з свого питомого незалежницького шляху. Українство переставало розумітися, як концепція окрема. незалежна од категорій московської чи - як їх названо - російської природи. Се найбільш позначалося на ділянці політичній, зокрема на політичних партіях українських. Українські партії до революції чи на її початку були здебільшого копіями або й просто філіями партій російських".

В сучасній історіографії ця історично створена "двоєдушність" трактується як конфлікт між структурою численних культурно- національних лояльностей (поліетнічність) та структурою взаємови- ключних свідомостей (моноетнічність). В керівництві партії переважали прихильники моноетнічної свідомості, переконані в тому, що успіх українського руху буде забезпечено лише в наслідку еволюції всіх його учасників від поліетнічності до моноетнічності, тобто в результаті остаточної національної самоідентифікації. Серед рядових членів були репрезентовані особи обох категорій.

7. Рефлексія: критика та самокритика.

Увесь час свого існування УДРП знаходилась в пошуках - власної ідентичності та компромісу з можливими спільниками "зліва" та "справа".

Протягом початкового періоду існування партії неодноразово лунали гострі критичні закиди з боку як незалежних оглядачів, так і прихильників партії. Особливо цікаві наступні. Так, Б.Д.Грінченко різко критикував своїх однодумців за надмірний "академізм", схильність до "марних теоретичних розмов", "гру в програми" замість енергійної практичної діяльності. Він рішуче вимагав від партії відкинути апатію, що оволоділа нею після червневої кризи 1906 р. та перетворитися в "сильну партію діла".

Його молодший товариш, журналіст С.О.Єфремов в серпні 1907 р. закидав УДРП "невиразність" політичної лінії, схильність до опортунізму, "поміркованість та акуратність". Програму УДРП трактував як "результат компромісу" між неонародницькою та ліберально-демократичною течіями в партії, зі "вражаючою неясністю в деяких головних питаннях", особливо в аграрному, тактичну ж лінію кваліфікував як недостатньо демократичну, що загрожувало міцному контакту з масами (насамперед із селянством). Водночас підкреслював, що за своїм інтелектуальним потенціалом УДРП є "найбільш сильною та поважно обставленою з сучасних української партій", а тому "мала б відігравати певну роль в політичному житті України". С.О.Єфремов прогнозував, що в недалекому майбутньому від УДРП відпадуть елементи, що знаходяться правіше або лівіше головного ядра партії й УДРП перетвориться в "звичайного типу ліберальну партію на українському ґрунті".

Таким чином, в публіцистичних працях діячів УДРП 1905-07 років та мемуарних роздумах пізніших часів міститься, на наш погляд, низка міркувань, актуальних як для розуміння катаклізмів революції 1917-20 років, так і сучасної незалежної України: це - роздуми над потенційними мобілізаційними можливостями українського руху в Російській імперії, усвідомлення браку консолідованого лідерства, визнання непродуктивної конкуренції в середовищі українського політикуму внаслідок різних ідеологічних уподобань та особистих амбіцій, залежність від впливів домінуючої нації, відсутність міцного організаційного зв'язку з народом (насамперед селянством), пересторога щодо фатальної неготовності української еліти очолити народний рух в епоху трансформації.

Джерела та література

Кравченко Б. Соціальні зміни і національна свідомість в Україні ХХ ст. - К., 1997.

Шпорлюк Р. Україна: від імперської провінції до суверенної держави // Сучасність. - 1996. - №11, 12.

Касьянов Г.В. Теорії націй та націоналізму. - К., 1999.

Национализм и формирование наций: теории - модели - концепции. - М., 1994.

Миллер А.И. "Украинский вопрос" в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХІХ века). - СПб., 2000.

Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ

ХХ століття. - К., 1996.

Формування української нації: історія та інтерпретації. Матеріали круглого стола істориків України. - Львів, 1995.

Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківсь- кий період. - К., 1992.

Політична історія України. ХХ ст.: У 6 т. - К., 2002. - Т. 1.

Касьянов Г.В. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-ХХ століть: Соціально- політичний портрет. - К., 1993.

Павко А.І.