С. В. Кульчицький

СТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

Радянська політична система від народження і до розпаду уособлювала диктатуру найвищого порядку. Вона поставила кожного громадянина під безпосередній контроль, поневолила його економічно і у зародку перешкодила появі контреліт та конкуруючих з нею політико-економічних структур. Маючи під своїм контролем колосальні ресурси і володіючи безмежною здатністю мобілізувати їх на завчасно накреслені цілі, вона подолала економічну і політичну відсталість колишньої царської імперії і створила наддержаву, яка претендувала на світове панування. Це наперед виключало будь-які внутрішні або зовнішні загрози для її безпосереднього існування. Тим не менш, Радянський Союз розвалився - цілком неочікувано для свого власного населення, як і для зовнішнього світу.

Внутрішні або зовнішні чинники не мали політичного впливу на розвал радянської політичної системи. Проблема полягала в тому, що соціально-економічний фундамент, який вона створила „під себе" в перші два десятиліття після більшовицького перевороту, перестав відповідати викликам часу. В країні десятиліттями наростала системна криза. Реформатори, які прийшли в Кремль після двох десятиліть брежнєвського „застою", зробили спробу розв'язати кризу шляхом демократизації політичного устрою. Однак хірургічна операція у вигляді конституційної реформи М.Горбачова призвела до летального результату. Відмова від компартійної диктатури і передача всієї влади радянським органам несуттєво позначилася на становищі правлячої еліти, оскільки в країні не існувало контреліт. Тим не менш, конституційна реформа після перших вільних виборів народних депутатів Союзу і союзних республік перетворилася на антикомуністичну революцію саморозпаду, в якій зникли державна партія і створені нею імперії - внутрішня й зовнішня. В пострадянських країнах розпочався мало не з нуля процес відтворення економічних і політичних структур, знищених у свій час комуністичною революцією.

Поки радянська політична система існувала, історики і політологи не могли об'єктивно оцінити її. Виникла навіть теорія конвергенції, адепти якої твердили про можливість злиття у майбутньому західної демократії з радянською системою влади в більш довершену цілісність. Та в кінцевому підсумку виявилося, що радянський лад є глухим кутом в цивілізаційному розвиткові. Посткомуністичні країни приречені впродовж десятиліть заліковувати негативні наслідки свого тоталітарного минулого.

В Україні, як стає зрозумілим, посткомуністичний період є довшим, ніж період комуністичного будівництва. Щоб подолати спадщину комунізму, треба усвідомити недавнє минуле і виключити будь-яку можливість рецидиву диктатури. Наявність Компартії України, яка не відмовилася від ідеології ВкП(б)-КП(б)У, засвідчує існування такої можливості. Суть справи, однак, полягає не в наявності комуністичної партії у спектрі політичних сил посткомуністичного періоду (цей чинник є похідним), а в стані історичної пам'яті суспільства. Мільйони людей, які вчилися й виховувалися в радянську добу, мають перекручені уявлення про основоположні поняття людського буття, які ґрунтуються на ранньому марксизмі і ленінізмі. Об- тяжена таким інтелектуальним вантажем, пострадянська еліта впродовж довгого часу не могла зорієнтуватися, на чому базувати пошуки виходу з глухого кута. Рекомендації фахівців Заходу частіше за все не спрацьовували в умовах колапсу директивної економіки. Адже посткомуністичні країни знаходилися в надзвичайно специфічній ситуації. Попередній світовий досвід виходу з криз був для них практично непридатним.

Сформульовані вище положення доводять необхідність поглиблених досліджень першовитоків радянської політичної системи. В ході таких досліджень треба здійснювати деконструкцію звичних концептів, встановлювати реальні причинно-наслідкові зв'язки, по- іншому оцінювати розмірність подій, висвітлюваних в радянській історіографії. Аналіз комуністичного будівництва, що відбувалося після встановлення диктатури більшовиків, має бути висхідним етапом для виявлення закономірностей переходу від диктатури до демократизації в пострадянських країнах після 1991 р.

У попередньому викладі терміни „радянський" і комуністичний використовувалися як синоніми, якщо вони стосувалися Радянського Союзу. Поте вони не були синонімами в усі часи. Тому аналіз закономірностей становлення радянської системи влади треба починати з часів, коли в Російській імперії з'явилася нова політична реальність - ради робітничих депутатів.

Термін „ради" всупереч правилам орфографії раніше писали у множині з великої літери. їх розглядали як принципово нову, народну владу, що виникла уперше в історії людства і являла собою державну форму диктатури робітничого класу. Ради й справді стали незнаною раніше формою диктатури, але не класу, а політичної партії.

Ради виникли в ході революції 1905 р. в Росії. Поразка російської армії в Японії активізувала спроби різних кіл суспільства підштовхнути царя до реформ. Після розстрілу маніфестації перед Зимовим палацом 22 (9) січня 1905 р. робітники втратили надію добитися реформ за допомогою петицій. В країні почалися масові політичні страйки. Коли страйк тривав довго і охоплював багато підприємств, виникали міські страйкові комітети. Влітку у 1905 р. в Іваново- Вознесенську відбувався страйк, в якому взяли участь 70 тис. робітників. Міський страйковий комітет, що назвав себе радою робітничих депутатів, почав керувати життям міста. Незабаром комітет з такою ж назвою з'явився у Кадіївці. У жовтні була утворена Петербурзька рада, яка проіснувала два тижні. Вона почала випускати бюлетень „Известия Совета рабочих депутатов" (тепер це - газета „Известия").

Найбільший вплив на депутатів рад справляли меншовики. Однак вже під час політичної кризи у жовтні 1905 р. Ленін належним чином оцінив можливості використання своєю партією цієї форми стихійного робітничого самоврядування. Так в Росії постали зародки двох альтернативних самодержавству політичних систем. Під тиском новопризначеного голови Ради міністрів С.Вітте Микола ІІ підписав 17 жовтня маніфест „Про вдосконалення державного