Ентузіазм, з яким Ленін вітав неочікувану появу рад, і рішучість, з якою він відстоював ідею перетворення їх на державну владу, пояснювалися просто. До складу рад мали увійти тільки депутати, відібрані „авангардом пролетаріату", тобто його власною партією. Так само здійснювати селекцію непролетарських носіїв радянської влади за ознакою їхньої революційності мусила тільки його партія. Це означало, що нова влада повинна була утворюватися не з волі виборців, які делегували своїх представників до рад, а з волі тієї політичної сили, яка пропонувала виборцям свої кандидатури. Тобто більшовики не розглядали маси, які брали участь у виборчій кампанії в ради, як суверенну силу, від якої походить влада.

Влітку 1907 р. цар видав без згоди Думи (що означало державний переворот) новий виборчий закон, який знаменував собою повернення до самодержавної форми правління. За цим законом на поміщиків припадала майже половина виборщиків у Думу, а на багатомільйонне селянство - не більше чверті. Виборці від робітників дістали право направити в Думу депутатів тільки в шести найбільш пролетаризованих губерніях. Не дивно, що під час наступної кризи в лютому-березні 1917 р. робітничі маси негайно утворили власні класові організації - ради. Є авторитетне свідчення Леніна про непричетність політичних партій до виникнення рад робітничих і солдатських депутатів: „В лютому 1917 року маси створили ради, раніше навіть, ніж будь-яка партія встигла проголосити це гасло" [1, с.36].

В історіографії Російська революція й досі поділена на дві типологічно різні: буржуазно-демократичну Лютневу і соціалістичну Жовтневу. Пониження Жовтневої революції до статусу більшовицького перевороту не супроводжується переосмисленням картини подій, яка була у свій час намальована переможцями. Ілюстрацією плутанини в оцінках може служити такий висновок Д.Волкогонова в його книзі про Леніна: „Мабуть, буржуазна революція була похована, не встигнувши дати своїх плодів, а та, що відбулася, дружно усіма нами названа (автор цієї книги не є виключенням) соціалістичною, не була такою. Це була більшовицька революція, а не соціалістична" [2, с.164]. Отже, ту з революцій, яка ознаменувалася падінням самодержавства, Волкогонов назвав буржуазною, а наступну - більшовицькою. Тут порушена типологія подій: клас протипоставлений партії. Та не в цьому навіть суть. Позбавляючи жовтневі події в Петрограді статусу соціалістичної, тобто пролетарської революції, він демонстрував нібито новаторство, а насправді під новаторством приховувалася сила звички, яка змушувала ділити Російську революцію на дві. Найбільш дивним було те, що у подіях лютого (березня) і жовтня (листопада) 1917 р. Волкогонов не помітив головного гравця на революційній сцені - ради робітничих і солдатських депутатів. Фактично ж, навіть якщо штучно поділити потік подій в Росії 1917 р. на дві різні революції, кожна з них була за своєю глибинною суттю радянською. Спочатку ради скинули царя, а потім взяли владу в країні.

Перехід від традиційного до громадянського суспільства в Росії міг відбутися тільки революційним шляхом. Однак ця імперія на півстоліття відстала з революцією від своїх європейських сусідів. Через це об'єктивний розвиток ринкових відносин зробив авангардною силою в трансформаційному процесі не буржуазію, яка користувалася підтримкою імперських "верхів", а пригноблені „верхами" (разом з буржуазією) народні „низи". Це наперед визначило організаційну слабкість всіх політичних партій. Вони були неспроможні оволодіти революційною стихією.

У 1905 р. головну роль в революційних подіях відігравали робітничі маси і сформовані ними ради. Селянські пролетаризовані „низи" були надто розпорошені умовами виробництва, щоб являти собою загрозу для імперії. У 1917 р. становище радикально змінилося. Соціально-класове протистояння поглибилося через згубний вплив світової війни, яка тривала 2,5 роки. „Низи" були обурені викликаним війною зубожінням і не бажали віддавати життя за імперіалістичні цілі „верхів". І найголовніше: голос багатомільйонного селянства раптом виявився надзвичайно гучним. Для війни, яка стала світовою, професійної армії не вистачало. Уперше в історії війна збила розпорошені селянські маси в багатомільйонну армію і дала їм в руки зброю. Не дивно, що основними учасниками революційних подій стали солдатські і робітничі ради - класові організації проле- таризованих народних „низів", які палали ненавистю до великих власників і бачили мету свого існування у ліквідації поміщиків і буржуазії.

У перші місяці після повалення самодержавства спостерігалася небачена згуртованість політичних сил. Страх перед деструктивним радянським чинником в революції об'єднав колишніх затятих противників - партії ліберальної і соціалістичної демократії. Цей же страх змусив сили контрреволюції підтримати ліберальну демократію.

Ради і солдатські комітети утворювалися у багатьох містах і на всіх фронтах, однак ієрархічно побудованої радянської організації не виникло. Склад рад був плинним, тому що робітничі і військові колективи мали право замінювати свого представника в будь-який момент. Меншовики та есери користувалися в радах вирішальним впливом, але бачили в них не органи влади, а громадські організації, покликані приборкувати активність контрреволюційних сил. Органом, який конструював владу, вони вважали тільки Установчі збори. Ліберальна демократія, яка сформувала з конституційних демократів та інших думських партій Тимчасовий уряд, була згодна з ними.

Партії революційної демократії спочатку утрималися від участі у формуванні Тимчасового уряду, який мав