Започаткований XIV з'їздом ВКП(б) в грудні 1925 р. курс на індустріалізацію декілька років здійснювався в межах наявних ресурсів. Однак після затвердження у травні 1929 р. першого п'ятирічного плану темпи капітального будівництва у промисловості були істотно прискорені серією постанов ЦК ВКП(б). У грудні 1929 р. ЦК ВКП(б) видав ключову постанову „Про реорганізацію управління промисловістю", за якою на підприємствах уперше запроваджувався господарський розрахунок.

Починаючи з 1930 р., у промисловості встановлювалися неможливо високі планові завдання по виробництву і капітальному будівництву з репресуванням тих керівників, які відставали від інших. На ХVI партз'їзді Сталін заявив: "Люди, які базікають про необхідність зниження темпу розвитку нашої промисловості, є ворогами соціалізму, агентами наших класових ворогів" [19, с.122].

Перехід до форсованої індустріалізації супроводжувався інфляційним випуском паперових грошей, забороною вільної торгівлі, запровадженням карткової системи постачання міського населення, гіпертрофованою централізацією управління промисловістю. Велика промисловість України опинилася у розпорядженні загальносоюзних наркоматів. Від січня 1932 р. ВРНГ СРСР стала наркоматом важкої промисловості.

Індустріальна гонка призвела до різкого падіння життєвого рівня населення. Економічні труднощі були оголошені неминучими і цілком природними. Коли господарники наважувалися критикувати політику „підхльостування" (вираз самого Сталіна) промисловості шляхом затвердження явно нереальних планових завдань, їх закликали до порядку репресіями. У 1928 р. чекісти організували „шкідницьку" групу з господарників та інженерів, які працювали головним чином у кам'яновугільній та металургійній промисловості України. „Шкідники" казали, що надвисокі темпи розгортання промисловості призводили до тяжких аварій. Якраз у цих аваріях їх й звинуватили („шахтинська справа"). В суспільстві цілеспрямовано створювалася атмосфера психозу, пов'язана з викриттям „шкідників".

Стало звичним стверджувати, що колективізація селянських господарств виявилася необхідною для найшвидшої індустріалізації країни. Справді, індустріалізація здійснювалася в опанованому за рахунок селянства. Проте ця мета була не єдиною. Керівництво країни бажало включити багатомільйонне селянство в командну економіку. Для цього потрібно було позбавити селян приватної власності на засоби виробництва, яка забезпечувала їхню економічну незалежність, взяти під державний контроль виробництво і розподіл в країні продовольчих та сировинних сільськогосподарських ресурсів. Колгоспи і радгоспи були єдино можливим на селі фундаментом для диктатури кремлівських вождів.

Партія здійснювала нову економічну політику через радянські органи влади. Ці органи приймали закони, лише узгоджені попередньо в політбюро ЦК ВКП(б). Та в умовах штурму партійне керівництво все частіше починало оприлюднювати прирівняні до законів постанови, якими мусили керуватися всі органи влади. Своїми постановами ЦК ВКП(б) розв'язував соціальні, економічні, технічні і навіть технологічні проблеми.

Злам непу супроводжувався деградацією товарно-грошових відносин. Як і Ленін в 1920 р., Сталін був переконаний в тому, що можна встановити безпосередній, тобто не опосередкований грошима, виробничий зв'язок між містом і селом. У резолюціях XV з'їзду ВКП(б) передбачалося, що товарообіг у міру успіхів в будівництві соціалізму дедалі більше перетворюватиметься на продуктообмін, а торговельний апарат буде врешті-решт замінений апаратом „соціалістичного розподілу продуктів" [20, с.416].

Ключове значення для наступних подій, аж до голоду 1932-1933 рр. в Радянському Союзі, мав законотворчий акт, яким фактично скасовувався запроваджений X з'їздом РКП(б) продовольчий податок. Постановою ЦК ВКП(б) "Про основні підсумки і чергові завдання в галузі контрактації зернових посівів" від 26 серпня 1929 р. відносини між містом і селом переводилися на цілком інші економічні засади - комуністичні. В цій постанові контрактація розглядалася як "засіб організації планового продуктообміну між містом і селом" [21, с.196-197]. Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) взяв курс на суцільну колективізацію сільського господарства. 5 січня 1930 р. цК ВКП(б) ухвалив постанову, в якій визначалися темпи колективізації по регіонах, а 30 січня ц. р. - таємну постанову про заходи з ліквідації "куркульських" господарств у районах суцільної колективізації.

Політика "підхльостування", яка у промисловості реалізувалася встановленням надвисоких планових завдань, у сільському господарстві мала інший вигляд. Впродовж 1930-1932 рр. держава всупереч прийнятим нею же постановам про обмеження заготівель певним максимумом (залежно від зібраного хліба), забирала у колгоспів практично весь вирощений урожай. Частина його поверталася пізніше, щоб припинити масову смертність від голоду і не зірвати посівну кампанію.

Форсування темпів народногосподарського розвитку при цілковитому небажанні рахуватися з матеріальними інтересами робітників і селян викликало на початку 30-х рр. глибоку економічну кризу. Щось подібне спостерігалося тільки зимою 1920-1921 рр., перед запровадженням непу. З метою попередження соціального вибуху в Україні, яка голодувала другий рік поспіль, Сталін здійснив зимою 1932-1933 рр. конфіскацію під виглядом хлібозаготівель всіх селянських продовольчих запасів. Це призвело до Голодомору.

Застосування терору у страхітливих масштабах поєднувалося з радикальною зміною економічної політики. В другій п'ятирічці (1933-1937 рр.) були істотно зменшені планові темпи промислового зростання. Це сприяло подоланню диспропорцій і кризових явищ у промисловості. Спільною постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) "Про обов'язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами" від 19 січня 1933 р. економічні відносини між містом і селом були переведені на принципово інші засади. Держава визнала право власності колгоспів на їхню продукцію і дозволила реалізувати її у вільній торгівлі після сплати фіксованого натурального податку. Завдяки