За конституційною формою це була робітничо-селянська влада, за внутрішньою суттю - незалежний від народного волевиявлення тоталітарний режим. Для іноземних спостерігачів радянські органи здавалися лише фасадом, за яким приховувалася диктатура партійних комітетів. Та насправді радянська влада була двоєдиним політичним організмом, окремі компоненти якого не могли існувати у відриві один від одного. Відділені функціонально, обидві вертикалі влади фактично розчинялися одна в одній на персональному рівні. Ленін у 1921 р. підкреслював: „як правляча партія, ми не могли не зливати з „верхами" партійними „верхи" радянські, - вони у нас злиті і будуть такими" [10, с.15].

Маючи диктаторські повноваження, РКП(б) у внутріпартійному житті ще зберігала спочатку залишки властивого політичним партіям демократизму. Делегати на партійний з'їзд визначалися в жорсткій конкурентній боротьбі. Вибори на з'їзд відбувалися переважно в демократичній обстановці. З'їзд зберігав значення верховного органу партії, тому що визначав склад її керівництва. У партії могли відбуватися політичні дискусії.

Однак в умовах диктатури внутріпартійне життя все більше втрачало ознаки так званої „робітничої демократії". ЦК РКП(б), в руках якого зосередилася реальна влада, прагнув управляти компартійно-радянською елітою за допомогою тих же диктаторських методів, якими управляв країною. Кандидатури на ключові посади на місцях спочатку „рекомендувалися" Центральним комітетом, а вже потім формально затверджувалися місцевою парторганізацією. Це явище, назване „призначенством", почало визначати кадрову політику партії.

Радянська влада являла собою владу компартійної олігархії. Зосередження у верховному органі диктаторських повноважень висувало на передній план проблеми реального лідерства і наступності влади. Ці проблеми не могли розв'язуватися конституційним шляхом, тому що в конституції не було навіть згадки про державну партію.

Диктатура потребує індивідуального носія - диктатора. Тому в олігархічній системі влади, яка є нестабільною за означенням, проблема реального лідерства розв'язувалася у боротьбі або за домовленістю основних політичних гравців. Проте засновник партії, держави і радянського ладу не був звичайним диктатором. Леніну вистачало морального впливу, і він не покладався в колі товаришів по ЦК на силові засоби. Це не означало, що він не зустрічав опозиції у правлячої еліти. Але опозиція не була усвідомленим викликом його владі з боку певних осіб або угрупувань. Опозиціонери мали відмінну думку щодо деяких ключових питань державного курсу, наприклад щодо укладення Брестського миру. У черговій дискусії про профспілки, яка розгорілася в партії наприкінці 1920 р., виявилися, як і раніше, різні підходи до поточної політики, в даному разі - про роль і місце профспілок в системі влади. Л.Троцький вніс в дискусію гостроту, розцінену його опонентами як виклик лідерству Леніна. Опоненти сформулювали свої підходи до спірного питання у письмових тезах і звернулися до партійних організацій з вимогою визначитися в цій дискусії. Вибори на Х з'їзд РКП(б) проводилися по платформах.

Дискусія про профспілки, в якій В.Ленін здобув абсолютну перемогу, істотно вплинула на еволюцію владних структур. Вождь партії взяв курс на скасування залишків демократизму у внутрішньопартійному житті. „Ми - не дискусійний клуб", - заявив він на цьому з'їзді і домігся прийняття резолюції „Про єдність партії", якою заборонялися фракції та угрупування. Резолюція давала право двом третинам членів Центрального комітету і Центральної контрольної комісії виключати інакомислячих зі свого складу. Отже, Х з'їзд РКП(б) випустив зі своїх рук суверенне право партійних з'їздів вирішувати питання про склад ЦК. Це засвідчило перехід реальної влади від з'їзду до ЦК РКП(б).

Всередині ЦК утворилися два субцентри - політбюро і оргбюро. Політбюро розв'язувало питання політичного характеру, оргбюро готувало матеріали для рішень політбюро, які вважалися рішеннями Центрального комітету. Рішення оргбюро, не опротестовані членом політбюро, теж ставали автоматично рішеннями ЦК. З виникненням політбюро та оргбюро переплив влади від з'їзду до ЦК РКП(б) став означати концентрацію владних повноважень саме в цих субцентрах. Значення ЦК в системі влади зменшилося хоча б тому, що періодичність засідань (пленумів) ЦК різко скоротилася. Паралельно відбувався переплив влади від радянських органів управління до партійних комітетів. Партія перебирала на себе владні повноваження у кожній ланці управління і в кожній галузі життя. Це означало концентрацію влади в партійних комітетах усіх рівнів, внаслідок чого зростали повноваження виконавчих парткомівських структур, перш за все - секретарів. Завдяки специфіці організаційної будови РКП(б) набута влада теж зосереджувалася в головному парткомі - ЦК, а точніше - в його субцентрах.

У квітні 1922 р. з ініціативи Леніна пленум ЦК, обраного ХІ з'їздом РКП(б), заснував посаду генерального секретаря. Було вирішено також, що рішення секретаріату, не опротестовані ким- небудь з членів політбюро або оргбюро, набуватимуть сили як рішення Центрального комітету. Таким чином, секретаріат інституцій- но перетворювався на політичний орган. Зважаючи на близькість функцій оргбюро та секретаріату і принцип персонального суміщення посад секретарів і членів оргбюро, ця комбінація не призвела до появи в ЦК РКП(б) третього субцентру влади. Проте, за відомим визначенням Леніна, в руках у