Партія, яка здійснювала диктатуру, не могла обійтися без силового органу з функціями політичної поліції. Такий орган виник уже в грудні 1917 - Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем (ВЧК) на чолі з Ф.Дзержинським. Повноваження її були майже абсолютні: чекісти мали право провадити слідство, виносити вироки, що не підлягали оскарженню, аж до смертних, і виконувати їх. Влітку 1918 р. в радянській Росії існувала вже ціла мережа ЧК - губернські, транспортні, військові. Формально органи ЧК входили до складу наркомату внутрішніх справ, але прямо не підпорядковувалися останньому. Губернські ЧК вважалися відділами губвиконкомів, але не підпорядковувалися їм. Фактичне підпорядкування здійснювалося тільки по відомчій лінії - до ВЧК включно. Ці органи були своєрідною державою в державі. Використовуючи їх, ЦК РКП(б) здійснював паралельний партійному контроль за ситуацією на периферії.

Під час громадянської війни органи ЧК придушували всіляку опозицію монополії державної партії на владу. Ця функція залишалася основною і в мирний час. „Червоний терор" наводив такий жах, що в 1921 р. Ленін санкціонував реформу ЧК, яка супроводжувалася ліквідацією концтаборів і „розвантаженням" тюрем. У відкритих документах визнавалося корисним заявити про ліквідацію ВЧК і покладення завдань по боротьбі з контрреволюцією на нову установу, створювану при НКВС - Державне політичне управління (ДПУ). На ділі все обмежилося в лютому 1922 р. зміною назви. Ленін на ІХ Всеросійському з'їзді рад наприкінці грудня 1921 р. вказав: „Без такої установи влада трудящих існувати не може" [11, с.313].

Створення радянського ладу означало підведення під політичний режим адекватного соціально-економічного фундаменту. Мета перетворень полягала у досягненні цілковитого контролю над суспільством з боку верхівки правлячої партії, яка злилась з державою в єдине ціле. Партія прагнула поставити в економічну залежність кожну людину. Цю мету М.Бухарін сформулював одним реченням: „Політична диктатура робітничого класу повинна неминуче бути і його економічною диктатурою" [12, с.20].

Реалізувати таку мету можна було тільки одним способом - ліквідацією приватної власності. Йшлося про оголошення великого виробництва загальнонародною (а фактично - державною) власністю, ліквідацію приватної власності дрібних товаровиробників, скасування товарно-грошових відносин і грошового обігу. В.Ленін не приховував кінцеву мету соціально-економічних перетворень, розпочатих більшовиками після захоплення влади на місцях: побудова комунізму. На початку березня 1918 р. VII екстрений з'їзд назвав партію комуністичною - РКП(б). У написаному Леніним дорученні з'їзду щодо розробки нової партійної програми вказувалося: „Центр ваги повинен полягати в точній характеристиці початих нашою радянською владою економічних та інших перетворень з конкретним викладом найближчих конкретних завдань" [1, с.56]. Це означало, що соціально-економічні перетворення більшовиків мали комуністичну спрямованість від початку, а не з моменту прийняття комуністичної програми черговим VIII з'їздом РКП(б).

Розглядаючи комуністичну доктрину й будований на ній курс на знищення приватної власності, треба зупинитися на колізії, що виникла з різного розуміння терміну „соціалізм". Немало людей вважають ленінсько-сталінський соціалізм, який є насправді комунізмом, типологічно поєднаним з французьким, шведським або іншими різновидами західноєвропейського соціалізму. Комунізм же в їхній уяві - це суспільство майбутнього, в якому кожний працює як може, а одержує матеріальні і культурні блага як хоче. Саме такий імідж комунізму був сформований в головах радянських людей кількома поколіннями пропагандистів.

Внаслідок націоналізації „командних висот" (промисловості, транспорту, фінансово-банківської системи тощо) у розпорядженні держави виявилася основна частина ресурсного потенціалу країни. Керівництво країни дістало можливість наказувати, що саме, скільки, коли і де треба виробити. Директивне планування стало магічної паличкою, одним помахом якої Раднарком міг регулювати обсяги і строки виробництва зброї, боєприпасів і спорядження для армії, чисельність якої внаслідок мобілізацій стрімко зростала. Країни Європи уже закінчили повоєнну демобілізацію, і континент опинився під загрозою вторгнення зі Сходу під гаслом „світової революції". Виявилося, однак, що одержавлення сприяє мобілізації наявних ресурсів, але не здатне забезпечити їх ефективне відтворення. Господарська розруха, яка в радянських підручниках розглядалася як результат воєнних дій, почала стрімко поглиблюватися якраз внаслідок націоналізації „командних висот".

Аграрна політика Леніна визначалася спробами запровадження в життя найбільш авантюристичного декрету РНК РСФРР від 21 листопада 1918 р. „Про організацію постачання населення всіма продуктами і предметами особистого споживання і домашнього господарства". Декрет покладав на наркомат продовольства РСФРР обов'язок заготовляти і розподіляти серед населення все те, що воно набувало раніше через торгівлю. Тому наркомпродівські заготівельники вже з осені 1918 р. почали давати селянам обов'язкові завдання з поставки державі продовольства. Цей метод заготівлі назвали продрозкладкою, тому що завдання розкладалися по губерніях, повітах, волостях, селах і дворах. 11 січня 1919 р. з'явився спеціальний декрет про хлібну і фуражну розкладку, майже відразу поширений на всі види продовольства та сільськогосподарської сировини. Приватна торгівля сільгосппродукцією заборонялася. Комуністичний принцип розподілу і продрозкладка в Україні були запроваджені одним декретом ВУЦВК „Про загальнодержавний облік і розподіл продуктів та предметів домашнього господарства" від 12 квітня 1919 р.

Чи була продрозкладка інтегральним елементом будованого комуністичного ладу? Чи закладався реквізиційний принцип в основу того соціально-економічного ладу, який мав підперти створену Леніним систему політичної влади? Відповідь на ці запитання одержуємо співставленням дат запровадження продрозкладки і появи документів про застосування комуністичних форм економічних відносин між містом і селом. Розкладка стала запроваджуватися тільки