Об'єднання радянських республік в єдину багатонаціональну державу стало б історичною подією, якби не існувало РКП(б). Насправді ж 30 грудня 1922 р. відбулася протокольна подія, наперед розписана в регламенті оргбюро ЦК РКП(б). Значення цієї події полягало лише в тому, що зберігалася національна радянська державність. Сталін оцінив переваги збереження національної державності. В Конституції СРСР 1936 р., яку він міг редагувати як завгодно, збереглася навіть стаття про вільний вихід республік з союзної держави. Поки існувало силове поле компартійної диктатури, така конституційна норма не могла підірвати унітарну державу імперського типу.

Керуючи процесом утворення союзної держави, Й.Сталін зробив все можливе, щоб здійснити приховану „автономізацію" радянських республік. Разом з тим він, як і всі його колеги з політбюро ЦК РКП(б), вважав за необхідне урівноважити втрату союзними республіками незалежного статусу проголошенням гасла про першочергове розв'язання національного питання.

Розглянемо, якими засобами Кремль здійснював курс на зняття з радянської влади присмаку окупаційності в національних республіках, і перш за все - в Україні. Україна була завойована за допомогою мільйонної армії, але утримувати її тільки силою було неможливо. Українці повинні були переконатися в тому, що радянська влада - це їхня власна влада. Посадові особи, пропагандисти, чекісти й учителі мусили спілкуватися в установах, закладах освіти і через засоби масової інформації українською мовою.

Виступаючи в квітні 1923 р. на VII Всеукраїнській партконфере- нції з доповіддю про діяльність ЦК РКП(б), Л.Троцький вказав, що відчуженість правлячої партії і радянського апарату від основної маси населення є небезпечною. Стократ небезпечнішим він назвав непорозуміння з селянством, якщо воно не належало до національності, яка була панівною у монархічній Росії. Звідки випливав його висновок: потрібна не тільки господарська змичка з селянським ринком і політична змичка пролетаріату та селянства, треба подумати й про національну змичку: мову, школу, культуру [14, с.37,38].

Те ж саме підкреслював і Сталін на ХІІ з'їзді РКП(б): „Щоб Радянська влада стала і для інонаціонального селянства рідною - необхідно, щоб вона була зрозуміла для нього, щоб вона функціонувала рідною мовою, щоб школи й органи влади будувалися з людей місцевих, які знаються на мові, звичаях, побуті неросійських національностей" [15, с.243].

Започатковану ХІІ з'їздом РКП(б) кампанію Л.Троцький назвав національною змичкою, тому що розглядав її в контексті взаємовідносин міста і села. Після з'їзду кампанію стали називати коренізаці- єю влади в національних республіках, хоч цей термін безпосередньо на з'їзді не вживався. У республіці, де проводилася кампанія, віддавали перевагу термінам, прив'язаним до національного ґрунту. В Україні, зокрема, цю кампанію назвали українізацією.

Політика коренізації в усіх її національних формах була корисною для влади лише до певного ступеня. В такій національно потужній республіці з міцними традиціями визвольної боротьби, як Україна, Кремлю не вдалося обмежити кампанію простим укоріненням влади. Українізація майже одразу вийшла за межі бюрократичної кампанії і стала знаряддям національного відродження. А національне відродження в усіх його аспектах було вже небезпечним для укорінення влади, тому що не вкладалося у вузькі рамки радянської державності.

Українська еліта довго не виявляла схильності до активних дій у напрямі українізації. Зрештою, їй довелося б починати українізацію з себе, тобто прикласти особисті зусилля для оволодіння українською мовою. За даними 1923 р., тільки 737 з 11 826 відповідальних працівників партійно-радянського апарату УСРР заявили, що знають її [16, с.109].

До квітня 1925 р. партійну організацію УСРР очолював Е.Квірінг, який звертав мало уваги на кампанію коренізації, вважаючи її другорядною. У боротьбі за владу, що точилася в Кремлі, він підтримував Й.Сталіна, Г.Зінов'єва і Л.Каменєва в їх протистоянні з Л.Троцьким. Коли Сталін розпочав боротьбу з колишніми союзниками, він не спромігся своєчасно зорієнтуватися і втратив посаду. На його місце Сталін прислав Л .Кагановича. Саме при ньому кампанія українізації набула найбільшого розвитку. Каганович ретельно втілював у життя офіційний курс. Він навіть трохи вивчив українську мову, якої раніше не знав, хоч народився в Україні.

Здавалося б, Каганович повинен був знайти спільну мову з одним з лідерів УКП(б) О.Шумським, який з вересня 1924 р. обіймав ключову посаду наркома освіти УСРР. Однак кожний з них розумів українізацію по-своєму. Шумський використовував кампанію коре- нізації для розгортання національно-культурного будівництва на основі дерусіфікації, а Каганович намагався обмежити його дії. Спочатку наркома освіти звинуватили у службових прорахунках, внаслідок чого він змушений був залишити посаду і виїхати за межі України. Потім Шумського звинуватили в націонал-ухильництві, ухилу присвоїли його прізвище і у шумськізмі почали звинувачувати тих діячів, які надавали українізації не культурницького, а державницького характеру.

Виявити межу між цими різновидами українізації було досить важко. На реалізації політичного курсу часто позначалися персональні якості того чи іншого діяча. Каганович завжди відчував тимчасовість свого перебування в Україні і оцінював ситуацію тільки під кутом зору