Національна інтелігенція спочатку спостерігала за кампанією українізації з підозрою. Про це свідчить, наприклад, запис у щоденнику С. Єфремова (від 24 жовтня 1924 р.): "Українізація". От іще, опріч "чистки" справжня злоба дня. Просто стогін і ґвалт стоїть по установах. Виданий був наказ, щоб усі службовці вміли по- українському, але як ніхто з росіян і "тоже - малороссов" того всерйоз не брав, то граматики і словники любенько спочивали собі під спудом. Аж тут почали іспити робити і, хто не складе - виганяти. От тут от і почалося. Достається, звичайно, українцям, хоча в тому, що робиться, вони Богові духа винні. Характерно, що найсерйозніше до українізації поставилися службовці-жиди і справді за цих півроку навчилися, тоді як росіяне нарікали і нарікають, але пальцем кивнути не хочуть, щоб якось вже раду собі з тим дати" [18, с. 155].

Однак якраз з 1924-1925 рр. національна інтелігенція, емігранти, які поверталися, а також західноукраїнські фахівці, що тікали від польського гноблення, почали знаходити широке поле для творчої роботи в різних сферах життя. Кращі представники інтелігенції, починаючи від М.Грушевського, які в минулому очолювали визвольний рух й будували демократичну державу українського народу, знайшли застосування своїм силам у галузі культури. Завдяки їхнім зусиллям було одержано вагомі здобутки в розвиткові освіти, науки, літератури та мистецтва. Після приходу в 1927 р. у наркомат освіти УСРР М.Скрипника українізація остаточно перетворилася з переважно апаратної кампанії в широкий культурницький рух. Порівнюючи українізацію в УСРР із подібними процесами коренізації в інших національних республіках, можна побачити цілком окреслену закономірність. Вона полягає в тому, що прищеплення тоталітарних владних структур суспільному організму, яке було суттю офіційної кампанії коренізації, в Україні супроводжувалося національним відродженням. В інших республіках коренізація мала більше ознак кампанії з укорінення радянської влади.

Все це чудово бачили і в Кремлі. Тривалий час Сталін погоджувався на поступки в національному питанні. У боротьбі з конкурентами в політбюро ЦК ВКП(б) він гостро потребував підтримки найбільшої національної республіки - УСРР, і найбільшої республіканської партійної організації - КП(б)У.

Хоч Сталіну вдалося у 20-х рр. витіснити з політбюро ЦК противників, він ще залишався тільки "першим серед рівних". Його персональна диктатура була досить специфічною. Маючи не менше влади, ніж російські царі-самодержці, він повинен був, як кожний інший член партії, висуватися делегатом на черговий партійний з'їзд, а на самому з'їзді - обиратися таємним голосуванням до Центрального комітету. Потім на пленумі ЦК, обраного з'їздом, йому доводилося турбуватися, щоб його обрали саме на ту посаду, яка давала йому "безмежну", за виразом Леніна, владу. Щоправда, це обрання проводилося вже відкритим голосуванням, і за звичаєм найстаріший віком член ЦК пропонував своїм колегам на затвердження кандидатуру генерального секретаря. Завжди існувала теоретична можливість назвати інше прізвище, і що потім? В системі влади, побудованій Леніним, панувала не людина, а посада.

Злам непу і перемога над "правим ухилом" в політиці ЦК ВКП(б) відбулися одночасно. Власне, тривалий альянс М.Бухаріна і Й.Сталіна припинився саме через те, що сталінці у вищому партійному керівництві відмовилися від нової економічної політики і під іншими гаслами відновили розпочатий В.Леніним у 1918 р. і припинений ним же навесні 1921 р. комуністичний штурм. На об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) у квітні 1929 р. Сталін обґрунтував відновлення штурму такою заявою: "Робітники і маломіцні верстви села матимуть повне право спитати нас: яка ми влада, робітничо- селянська чи куркульсько-непманська?" [19, с.47]. Керована новим вождем, партія знову поверталася на згубний курс ліквідації приватної власності та ринку і згортання товарно-грошових відносин. Цього разу треба було ліквідувати власність десятків мільйонів селян та інших дрібних товаровиробників і налагодити "безпосередній", тобто позаринковий обмін між містом і селом на засадах контрактації.

Сталінський штурм виявився більш успішним, ніж ленінський. Успіх був гарантований двома обставинами. По-перше, істотно зросли масштаби репресій. По-друге, зберігся грошовий обіг, який В.Ленін планував замінити тродами („трудовими одиницями"). Господарський розрахунок, який виник на державних підприємствах в роки непу, був збережений і поглиблений. Робітники могли обирати місце праці за власним бажанням.

Функціонування командної економіки визначалося характером команд. Компартійно-радянська олігархія могла використовувати ресурси підпорядкованого їй суспільства так, як вважала за можливе. Індустріалізацію країни вона здійснювала в інтересах воєнно- промислового комплексу і галузей, які його обслуговували. У сталінського штурму була одна кінцева мета: перетворення СРСР в економічно розвинуту країну, здатну здійснювати на міжнародній арені наступальну політику.

У плануванні, фінансуванні і постачанні промисловість була поділена на групи „А" (виробництво засобів виробництва) і „Б" (виробництво предметів споживання). На розвиток групи „А" виділялися основні фінансові ресурси. Галузі групи „Б" фінансувалися за остаточним принципом. Група „А" складалася