С. Р. Лях

ДИКТАТУРА ПОСЕРЕДНОСТІ: КОЛЕКТИВНИЙ ПОРТРЕТ РЕГІОНАЛЬНОГО ПОЛІТИЧНОГО КЕРІВНИЦТВА ПОРЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОБИ [1920-1925 РР.)

Сучасна методологія історії націлює на деконструкцію звичних стереотипних уявлень, до більшої рішучості у «роздяганні» макроіс- торичних штампів, розвінчуванні посіяних у минулі часи ілюзій, по- буджує до енергійнішого задіяння істориком іронії як одного з інструментів пізнання.

Однією з центральних міфологем ХХ ст. є, безумовно, ідея «диктатури пролетаріату». В межах міфологеми диктатури пролетаріату міцно вкорінилися уявлення про домінуючу політичну силу епохи (більшовиків, комуністів, партноменклатуру як про революціонерів, які нібито керувалися ідеальними, ідейними мотивами, такими як суспільний переворот, класова боротьба, побудова «нового суспільства», як мінімум - помста «старому світу». Велика частина роботи по деконструкції цієї наївної міфологеми істориками вже пророблена: на сьогодні вже переконливо показано, що диктатура проле-

таріату не здійснилася і реально вилилася в «диктатуру партії» (за однією версією) чи «диктатуру партійного апарату» (за іншою версією). Йдучи далі цим шляхом деідеалізації, дегероїзації, дероманти- зації історії РКП(б)-ВКП(б)-КПРС, природним буде запропонувати більш радикальні варіанти прощання зі стереотипами, витвореними самими партфункціонерами про самих себе і свою систему.

Під впливом успіхів історичної антропології, історії повсякденності і мікроісторії виникає спокуслива ідея подати історію радянської партократії не у традиційних політологічних категоріях (таких як державотворення, революція, соціальні відносини), а в модусі споглядання реальних людських якостей: прагматизму, щирості, наївності, егоїзму, честолюбства, слабкостей, хитрощів, стаху - а значить, подивитися на партфункціонерів як на живих реальних осіб, які смалили цигарки, отримували «жалування» (прикметно, що саме так вони називали своє грошове щомісячне утримання), власноруч ремонтували взуття своїх домочадців, ростили і утримували як могли своїх молодших братів і сестер, батьків, родичів своїх дружин, перевозили свої сім'ї разом із сімейним скарбом на місце свого нового призначення, хворіли і страждали від виснаження, обурювалися і протестували, коли їх понижували у посаді, вірили, що своїми митарствами у минулому заслужили привілеї, прагнули віддати усі свої сили революційній справі і реалізувати свою відданість партії не деінде, а саме в Москві, Пітері, у Криму чи на крайній випадок у південному затишному Бердянську.

Цією підбіркою фактів, прикладів і просто текстів, знайдених у фондах двох обласних державних архівів - Донецького і Запорізького, наважуюсь приєднатися до шукачів людського виміру в історії, а також ризикну стверджувати, що при розгляді такого роду матеріалів відкривається перспектива виходу на суттєвий висновок, а саме: політичне керівництво УСРР 20-х років являло собою корпорацію посередностей не тільки в сенсі низького освітнього рівня і маргінальної ментальності, але головне - у сенсі банальності своїх прагнень і мотивів (справжніх, а не ритуально декларованих) своєї діяльності; реальним і справжнім мотивом і змістом діяльності партно- менклатури 20-х років було - не більше і не менше - життєзабезпечення своєї корпорації і себе особисто. Боротьба за ресурси. Розверстки, пайки, категорії і розряди постачання, ставки, тарифні сітки. Забезпечення (продовольством, обмундируванням, житлом, транспортом). Колективна дисципліна участі у добуванні і розподілі ресурсів. Ось реальна прагматика їхнього середовища, ось антропологія компартійної влади, ось реальний світ цього сорту людей. Не випадково в керівних колах панівної партії найбільше цінувалися, найкращі перспективи у посіданні «відповідальних постів» мали кадри, які у 1918-1920 рр. пройшли школу продорганів. Це були штати інтендантів, які принесли з собою з часів Першої світової війни ментальність споживачів казармених благ. Такою була антропологія компартійної влади 1920-1925 рр.

Вони завжди були на обліку, а з 1924 р. цей облік став повністю всеохопним, системним і уніфікованим. Велися картотеки, поповнювалися особові справи, колегіально затверджувалися характеристики (як спорадично, так і кампанійно), складалися списки: «ответственных партийных работников», партпрацівників зі стажем підпільної роботи, працівників радянських і громадських організацій, хворих і поранених комуністів, комуністів, що володіють польською, українською тощо мовою. їх називали: «ответственные работники», «особо ответственные работники», «ответработники губернского (окружного, уездного, районного) масштаба», їм присвоювали категорії і розряди.

Але всі вони мали одну суть: це були підрядчики, і вони мали психологію виконавців. Діяв свого роду «суспільний договір»: ви (ЦК) нас утримуєте (виділяєте субсидії, продовольство, курортні місця тощо), ми (номенклатура, «ответработники») виконуємо ваші команди: «викачуємо» хліб і зброю у селян («махновців» за термінологією 1920-1923 рр.), проводимо чисельні мітинги, збори, кампанії, збройно придушуємо будь-який виступ, усі до одного виступаємо в ролі «осведомитетей» ЧК, забезпечуємо надходження податків, відправляємо ешелони хліба, вугілля, солі та іншого добра у вказаному напрямі, цькуємо церкву, меншовиків, есерів, укапістів, петлюрівців, опозиціонерів, кого там ще. Набір виконуваних директив міг варіюватися безмежно; постійним і незмінним було одне: виконавець, партфункціонер вимагав плати. Підкреслимо: головною і визначальною була не вимога поваги до своїх переконань, не свободи дискусії, не реалізації тієї чи іншої суспільно-політичної платформи, - а забезпечення своїх банальних життєвих потреб.

Центр розумів, що й справді справи на місцях рухаються не ентузіазмом, а кормлінням: такою вже була природа тих маргінальних елементів, з яких укомплектувалися лави «борців за радянську владу», - і платив, як на період воєнної розрухи і відбудови, щедро. Фінансові потоки, що направлялися на периферію, були настільки щільними і масштабними, що виникла потреба у створенні відповідної фінансової мережі. Циркуляром ЦК РКП(б) від 10 вересня 1920 р. всім губкомам була