Тематично література, що з'являлась на захід від Збруча (на відміну від радянських видань 20-х рр.), охоплювала весь спектр українського політичного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст. Та все ж у центрі уваги дослідників були його радикальні течії, найбільш помітні в 1917-1920 рр. Саме вони розглядалися як „справжній" український провід, у руках якого були якщо не ключі від світлого майбутнього для свого народу, то, принаймні, ідеологічна монополія на визначення єдино правильного шляху до нього. При цьому адепти правого радикалізму визнавали такий статус лише за націоналістичними організаціями чи їх предтечами, а представники ліворадикального крила - відповідно тільки за соціалістичними, категорично заперечуючи „права" на нього з боку опонентів. Мозаїчність і неоднорідність створюваної таким чином картини, при всій її тенденційності, об'єктивно відповідала реаліям національного руху кінця ХІХ - початку ХХ ст., побудованого більше на відносинах конкуренції і протистояння, аніж на взаємодії і консолідації. Ставлячи у своїх дослідженнях питання про те, наскільки „національною" в сенсі відповідності викликам процесу націєтворення і потребам українського народу була поведінка політичної еліти, історики-емігранти, представляючи різні, часто непримиренні політичні платформи, по суті сходилися в песимістичній відповіді на нього (при тому, що об'єктом цього песимізму щоразу були інші суспільно-політичні течії національного руху імперської доби). Справді, навіть якщо відкинути крайні звинувачення, то не можна не визнати, що в українському русі того часу лівим (соціалістам) був ближчий „класовий проект" суспільної організації, ніж „національний"; центр був доволі тісно інтегрований у загальноросійський ліберально-демократичний рух; праві (націоналісти) загалом були далекі від соціальних інтересів, пріоритетних для переважної більшості українського населення; не кажучи вже про порівняно значну масу культурників, які демонстрували подвійну, „малоросійську" ідентичність і готовність вірно служити імперії в разі певних поступок з її боку.

З-поміж ранньополітичних організацій 90-х рр. ХІХ ст. особливою популярністю користувалося Братство тарасівців [11-13; та ін.]. Цей інтерес великою мірою був збуджений спогадами одного з фундаторів Братства І. Липи, який доводив, що тарасівці були першими українськими самостійниками, а їхня ідеологія значно випереджала навіть пізніші партійні програми [14]. Невелика розвідка Д. Антоновича була присвячена родоначальникам марксистського напрямку української політичної еліти - І. Стешенку та його групі „Українська соціал-демократія" [15].

Досить швидко за кордоном з'явилася праця, в якій стисло характеризувались, включаючи й історичну ретроспективу, основні українські партії [16]. Вивченням історії окремих політичних партій тоді займались, як правило, колишні функціонери. Найзмістовніше в тогочасній історіографії представлена РУП-УСДРП - на початку століття найчисленніша складова українського політикуму. Початок поклали дві цікаві брошури О. Лоли (одна у співавторстві з Я. Довби- щенком) [17-18]. Вони написані з лівацьких позицій, якими відрізнялись обидва автори, що свого часу належали до керівництва провідних місцевих організацій партії (О. Лола свого часу входив і до складу „Спілки"). Брошури були видані на Наддніпрянщині, а не в еміграції, проте зараховані до нерадянської літератури, до якої належали і за характером, і „територіально", оскільки побачили світ за Центральної Ради. Більш виваженими і значно глибшими за рівнем осмислення історичного шляху партії були праці В. Дорошенка [1920] відомого політика і добросовісного, кваліфікованого науковця. Сформульована ним концепція розвитку РУП-УСДРП по суті стала класичною. Праці В. Дорошенка викликали полеміку й уточнення з боку інших колишніх рупівців [21; 22; та ін.]. Над синтетичною історією партії працював А. Жук, проте його доробок залишився переважно у вигляді рукописних фрагментів (нині зберігаються в його особистому фонді в ЦДАВО України, ф. 3807). Публікації А. Жука побудовані, крім традиційних джерел, на матеріалах партійного архіву, яким він опікувався, і нерідко містять унікальні відомості [див., напр.: 23]. У зображенні цих авторів РУП-УСДРП постає як закономірний витвір і чільний суб'єкт українського руху, „плоть від плоті" українського трудового народу і зосередження його кращих сил.

За написання історії своєї партії взялися й чільні діячі різних фракцій УПСР. Вийшли друком невеликі загальні нариси [24; 25] і змістовна брошура А. Животка [26], яка, попри штучне „задавнен- ня" витоків партії аж до 80-х рр. ХіХ ст., вдало відтворює основні віхи її становлення. Серед публікацій з історії УНП центральне місце посідає узагальнююча брошура апологетичного характеру [27]. її автор (чи автори) з допомогою численних перебільшень і вигадок намагалися представити свою партію впливовою політичною силою з єдино правильною ідеологією. Показово, що в історіографії 20-30-х рр. не було спеціальних праць, присвячених центристській (ліберальній) течії - як у цілому, так і її окремим організаційним формам (Загальна українська організація, УДП-УДРП, ТУП). Частково це можна пояснити тогочасним розчаруванням в демократичних політичних режимах, відповідній ідеології і практиці взагалі і українською націонал-демократією, її роллю в 1917-1920 рр., зокрема. Та мали бути й інші, конкретніші причини, пов'язані з ситуацією в емігрантському середовищі, з'ясування яких ще попереду.

Найчисленнішу тематичну групу становили персоналії - як і в радянській Україні у 20-і рр., але якісні відмінності були вражаючими. Перелік персонажів був набагато ширшим і різноманітнішим, включав провідних діячів усіх без винятку українських