значною мірою сприяли оволодінню національною історіографією здобутками соціогуманітарних дисциплін на Заході. Найбільш вагомими були концептуальні статті „Формування українського народу і нації (методологічні зауваги)" (1951 р.), „Інтелектуальні початки нової України" (1958 р.), „Структура української історії в ХІХ столітті" (1959 р.), „Роль України в новітній історії" (1963 р.) [54, с. 11-27, 145-202]. Виходячи з того, що „центральна проблема в новітній українській історії - це постання нації", І. Лисяк-Рудницький наголошував, що „нація проявляється... окремою політикою й окремою високою культурною творчістю", яку пов'язував з провідною верствою, яка є „носієм політичного хотіння нації". Створення такої верстви є неодмінною умовою постання нації, її винищення - це смерть нації, а втрата національної ідентичності - „самогубство нації" [54, с. 15, 17, 147].
Проте, що стосується власне західних радянологів, русистів і славістів, то вони, як справедливо підкреслювали Р. Сольчаник і С. Коен, традиційно нехтували вивченням неросійських народів Російської імперії, в тому числі й українського. Це пояснюється, зокрема, впливом російської немарксистської історіографії, яка заперечувала право на існування української історичної окремішності. За іронічним зауваженням американського професора Р. Суні, західні наукові дослідження Російської імперії розвивались так, начебто там проживали одні росіяни. Ліві ідеології та концепції, помітні в працях модерністів 60-70-х рр., виникнення в 80-х рр. культурної історії, базованої на досягненнях антропології та літературної теорії, не привели до істотних змін у ставленні до української історії в західному науковому середовищі [55, с. 45, 90]. Показовим прикладом ігнорування українського руху та його ролі у суспільному житті Російської імперії може слугувати відома на Заході книга А. Ашера, в якій поняття „Україна", „українці" вжиті лише по разу [56, р. 442].
Разом з тим у 70-80-х рр. у західній україністиці почалися зрушення, значення яких важко переоцінити. Як зазначала О. Андрієв- ська, заснування перших лектур і кафедр української історії в університетах США і Канади (Гарвард, Альберта, Торонто) в кінцевому підсумку дало українським студіям офіційний, загальновизнаний статус, істотно підняло їх престиж, сприяло формуванню нової генерації дослідників діаспори (Г. Бошик, Дж.-П. Химка, З. Когут, П. Магочий, О. Субтельний, Р. Шпорлюк та ін.) [57, р. 92]. Вони зосередили свої зусилля на різних аспектах національного будівництва, звернувшись, зокрема, до запропонованої О. Оглоблиним про- блематики, серед якої була й проблема української провідної верстви [58, с. 14]. Першим відображенням цих змін у літературі можна вважати згадану дисертацію Г. Бошика і підготовлений у видавництві „Сучасність" фундаментальний збірник документів „Українська суспільно-політична думка у 20 столітті" з ґрунтовними коментарями упорядників Т. Гунчака і Р. Сольчаника (т. 1, 1983 р.). Проте основні результати припадають уже на наступний період.
Таким чином, нерадянська історіографія українського політичного руху зробила свій внесок у вивчення проблеми становлення національної політичної еліти. Як правило, не концептуалізуючи і навіть не артикулюючи її, історики еміграції та діаспори досліджували цю проблему фактично, в конкретно-історичній площині, акцентуючи свою увагу на соціально-політичних чинниках і соціальних джерелах формування українського політикуму, становленні його світогляду і національної свідомості, ідеології, організаційно- політичній структурі, внутрішніх взаємовідносинах, суспільному впливі, лідерах тощо.
Джерела та література
Радько П. Г. Національні традиції державотворення в українській історіографії та політичній літературі ХІХ-ХХ століть: концепції, ідеї, реалії. - К., І999.
Реєнт О. П. Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст.: Стан і перспективи наукової розробки // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - 2000. - Вип. 1.
Масненко В. Історична думка та націотворення в Україні (кінець ХІХ - перша третина ХХ ст.). - К.; Черкаси, 2001.
Грицак Я. Історія нації: продовження схеми Грушевського щодо української історії ХІХ-ХХ ст. // Михайло Грушевський і українська історична наука: Матеріали наукових конференцій, присвячених Михайлові Грушевському. - Львів, 1999.
Касьянов Г. Націогенез українців у сучасній історіографії: версії // Схід - Захід. - Харків, 2001. - Вип. 3.
Кравченко В. Украина, империя, Россия... (обзор современной украинской историографии) // Западные окраины Российской империи. - М., 200б.
Українська історіографія на зламі ХХ і ХХІ століть: здобутки і проблеми / За ред. Л. Зашкільняка. - Львів, 2004.
Ковальчук І. А. Історіографія становлення та діяльності українських політичних партій початку століття // Наукові праці з питань політичної історії. - К., 1992. - Вип. 172.
Меша В. Г. Українське національне відродження 1905-1914 років: (історіографія проблеми). - К., 2004.
Павко А. І. Дореволюційна історіографія про політичні партії та організації в Україні наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. // Проблеми історії України ХІХ - початку ХХ ст. - 2001. - Вип. 3.
Липа Ю. Тарасівці // Літ.-наук. вісн. - Львів, 1925. - Т. 88. - Кн. 12.
В. В. 45-ліття тарасівців (до джерел самостійництва в 1917 році у війську) // Літопис Червоної Калини. - 1936. - Ч. 5.
Дорошенко Д. Український рух 1890-тих років в освітленні австрійського консула в Києві // З минулого. - 1938. - Т. 1.
Липа І. Братерство тарасівців (Спомини) // Літ.-наук. вісн. - 1925. - Т. 87. - Кн. 7-8.
Антонович Д. Сторінка з історії української політичної думки девятьдесятих років ХІХ віку // Вістник політики, літератури й життя. - Відень, 1918. - Ч. 34.
Гайдалемівський П. Українські політичні партії. Їх розвиток і програми. - За- льцведель, 1919.
Лола О. З