за їх роботою. На це вказував у своїх рішеннях і ЦК ВКП(б). Бо ставало очевидним, що при існуючих якісних характеристиках партійних функціонерів і колосальній складності масштабності завдань повоєнного часу поєднання партійно- політичної і господарської роботи негативно позначалося на ідейно- політичному керівництві, внутрішньопартійній роботі, спричинювало у керівників радянських і господарських органів кричущу безвідповідальність. Проте недовіра парторганів до здатності керівних кадрів радянських, господарських, громадських та інших організацій самостійно вирішувати поставлені завдання, але передусім дієвість саме політичних методів у розв'язанні економічних проблем, а також бажання залишатися у своєму регіоні повновладним "хазяїном" - все це унеможливлювало суттєву перебудову роботи партійних комітетів. Та вихід із становища був знайдений. Власне, його й шукати не треба було. Партійні органи у вирішенні назрілих своїх внутрішніх питань також пішли екстенсивним шляхом: вони почали швидкими темпами зростати чисельно взагалі і збільшувати свою номенклатуру, включаючи до неї майже усі керівні посади. Йшло бурхливе розростання управлінського апарату на всіх рівнях.
Аж ніяк не розраховуючи на одні лише добровільні і свідомі зусилля народу, ЦК ВКП(б) - ЦК КП(б)У першорядне значення надавали зміцненню партійного прошарку в тих галузях народного господарства, де вирішувалися головні завдання четвертої п'ятирічки - в промисловості, будівництві, на транспорті. Кількість комуністів тут збільшилася за п'ятиріччя більш ніж в 2,6 рази і склала в кінці 1950 р. 220,2 тис. чоловік [1, с.588]. Це мало вирішальне значення для зміцнення первинних парторганізацій, посилення партійного впливу серед трудівників, піднесення виробничої активності робітничого класу. Перед первинними парторганізаціями ЦК ВКП(б) поставив вимогу, аби "всі комуністи... знаходилися в авангарді боротьби на фронті мирної праці" [7, с.216]. Результат не забарився: комуністи стали "застрільниками" всесоюзного соціалістичного змагання за виконання і перевиконання четвертого п'ятирічного плану. Соціалістичне змагання було найбільш дієвою формою позаекономічного примусу (не рахуючи, звичайно, виробництво системи Гулагів).
В перші повоєнні роки надзвичайної актуальності набуло питання резерву кадрів. На серпневому (1946 р.) пленумі ЦК КП(б)У констатувалося, що у більшість ОК, МК та РК КП(б)У резерву не було. Разом з тим республіканська парторганізація мала у своєму розпорядженні достатню кількість комуністів і при відповідній роботі з кадрами були всі можливості не тільки повністю забезпечити потреби України в керівних кадрах, але й систематично висувати працівників в резерв [9]. Зважаючи на це, пленум ЦК КП(б)У зобов'язав політбюро і оргбюро ЦК КП(б)У, ОК, МК і РК КП(б)У в найближчі три місяці створити резерв кадрів при ЦК КП(б)У в 70-80 чол., а при обкомах партії - в 50-100 чол. [10, с.173].
Після пленуму ЦК КП(б)У в парторганізаціях України робота по створенню резерву для висування на керівні посади партійного і радянського апарату помітно пожвавішала. "Форсування", "боротьба" за виконання директивних рішень вищестоящих партійних інстанцій були характерними методами роботи виконавчих організацій. В критичні періоди історії суспільства вони були зрозумілими, певною мірою виправданими і давали у кінцевому підсумку очікуваний позитивний результат. Але, коли подібний стиль роботи ставав звичним в управлінні суспільними процесами, то це неминуче призводило до формалізму, кампанійщини, безвідповідальності. Це ж сталося й при вирішенні такого справді важливого питання, як створення резерву.
Водночас всебічне вивчення різних категорій працівників, відбір кандидатур вимагало передусім досвіду, спеціальної освіти людей, котрі займалися цими питаннями. Управління кадрів ЦК КП(б)У, аналізуючи роботу за 1947 р. підпорядкованих йому підрозділів партійних і відомчих організацій, змушено було констатувати: "Склад працівників відділів кадрів в партійних і відомчих органах, а також в самому управлінні кадрів ЦК КП(б)У потребує значного зміцнення за рахунок добору на керівну роботу людей, які мають великий досвід керівної роботи, знають досконало роботу низових ланок партійного, радянського і державного апарату з тим, щоб правильно, без серйозних помилок визначати ділові і політичні якості кадрів, яких добирають і висувають на керівні посади" [4, арк.70]. За станом на 1 січня 1948 р. якісні характеристики працівників управління кадрів ЦК, відділів кадрів обкомів партії, міністерств і відомств були таким (див. таблицю) [4, арк.68-69,70].
Таким чином, виходячи з даних таблиці, слід констатувати, що головним недоліком в характеристиках професійної кваліфікації працівників відділів кадрів як партійних, так і відомчих організацій було те, що вони, по суті, не мали практичного досвіду на тій ділянці роботи, якою керували. Переважно це були люди середнього віку комуністи сталінського набору, тобто вони прийшли в партію на хвилі кривавого терору 30-х років. І хоча лише партійні функціонери вищих партійних і відомчих республіканських органів загалом мали непоганий показник освітнього рівня, все ж ймовірно, що керівники, про яких йдеться, вже в довоєнний період і також під час війни, якщо вони перебували в евакуації, займали відповідальні посади. А відтак їх формування як особистостей, як керівників - сталінських назначенців - проходило у важкій обстановці підозрілості, шпигу- номанії, постійної присутності страху. За таких умов вони являли собою нову породу управлінців, сталінський тип політичного і державного апаратника. Здебільшого засобами, якими вони послуговувалися в царині своєї діяльності, стали адміністративний примус в сталінській інтерпретації і... лакування дійсності.
Навіть після виборів партійних органів не відповідав вимогам посталих проблем якісний склад секретарів міськкомів і райкомів партії з кадрових питань. Натомість у звітній документації ЦК КП(б)У він був