Т. В. Винарчук

СТРУКТУРА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕЛІТИ УКРАЇНЦІВ ПЕРІОДУ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ ТА ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

Дослідження процесів національного відродження, визвольної боротьби та державотворення належать до найактуальніших проблем вітчизняної історіографії, адже робота дослідників у цьому напрямку фактично розгорнулася лише після проголошення незалежності України в 1991 р. За цей період вчені виконали великий обсяг роботи - ввели в науковий обіг велику кількість нових джерел, застосували сучасні методичні підходи, дослідили різні аспекти процесів національного відродження та державотворення.

Перші спроби проаналізувати українське державотворення початку ХХ ст. у контексті діяльності національної еліти належать очевидцям та активним учасникам тих подій. Відомі громадсько- політичні діячі початку ХХ ст., які належали до різних партій та обстоювали протилежні погляди на вирішення національного питання, в міркуваннях над проблемами українського державотворення намагалися визначити зв'язки між його результатами та діяльністю національної еліти, її соціальними та політичними характеристиками.

Зокрема, український політичний мислитель Д. Донцов (18831973) наголошував на неможливості існування суспільства без провідної верстви - еліти. Спираючись на український історичний досвід, націю без цієї провідної верстви він називав "бестією без голови" [1, с.22].

Інший український громадсько-політичний діяч В. Липинський (1882-1931) в обґрунтуванні поглядів щодо української держави в роботі "Листи до братів-хліборобів" використовував термін національна аристократія. На його думку, це найкращі люди серед нації, які є її організаторами і керманичами. Це активна, авторитетна та сильна меншість, яка для реалізації своїх національно-організаційних завдань повинна мати ще й матеріальну силу. Але для організації пасивної маси нації, крім матеріальної сили, національна аристократія повинна мати також моральний авторитет [2, с.189].

Український соціолог, учасник визвольного руху М. Шаповал (1882-1932) причини пасивності українців бачив у низькому загальному рівні освіти та культури, відсутності еліти. Оскільки еліта освічує націю, розвиває її, українці зможуть збудувати свою незалежну державу тільки тоді, коли сформується сильна, активна еліта [3, с.115].

Проблеми еліти в українській історії також досліджував відомий вчений діаспори I. Лисяк-Рудницький (1919-1984). Цей публіцист та історик розглядав питання еліти суспільства в контексті проблем "історичних" та "неісторичних" народів та їх національного відродження, яке починається з відродження національної еліти. Цей автор, зокрема, зазначав, що зникнення верстви, яка є носієм національної свідомості означала по суті "смерть" нації, яка перетворювалася на пасивну етнічну масу, або "неповну націю" [4, с.37-38].

Усі сучасні дослідники періоду Української революції наголошують на тому, що провід нації у визвольній боротьбі взяла на себе інтелігенція. Як вважає Г. Касьянов, на початку XX ст. українська інтелектуальна еліта перетворилась на інтелектуально-політичну та очолила визвольну боротьбу українців. Щодо формування української інтелектуальної еліти цей дослідник звертає особливу увагу на те, що переважну більшість її складала інтелігенція гуманітарних фахів, а недостатня представленість юристів, технічної інтелігенції послаблювала еліту [5, с.39].

Соціальна характеристика складу Центральної Ради підтверджує висновки дослідників, що Українську революцію очолила інтелігенція переважно гуманітарного фаху. Так, серед членів ЦР 60 % мали вищу освіту. Проте, це переважно були письменники, літературознавці, публіцисти, видавці, журналісти - 60 %, 10 % - педагоги, 10 % - історики, 18 % - правники та соціологи, 18 % - інженери [6, с.29]. Така інтелектуальна еліта й очолила провід української нації, її державотворення на початку ХХ ст.

У сучасній вітчизняній історіографії переважають традиційні погляди, які відкидають наявність державотворчого потенціалу в цих верствах і зводять українську еліту до вузького прошарку національної інтелігенції. Наприклад, сучасна українська дослідниця М. Кармазіна вважає, що XIX століття - це час "інтелектуального визрівання нації" [7, с.101]. У викладі своєї точки зору вона використовує термін інтелектуально-політична еліта, чим наголошує на тому, що функції політичного проводу суспільства взяла на себе українська інтелігенція. М. Кармазіна бачить в процесах XIX ст. формування української політичної еліти, а її політична незрілість, відсутність досвіду політичної боротьби, слабкість концепцій є проявами становлення політичної еліти.

О. Шморгун вважає, що участь інтелігенції в якості проводу визвольного руху мала негативні наслідки для формуванні національної ідеї та державотворенні. Оскільки до початку ХХ ст. в українському суспільстві не сформувалася власна економічна, політична, військова еліта, інтелігенція змушена була перейняти на себе нехарактерні для неї функції національного проводу визвольної боротьби та державотворення [8, с.11].

Подібні характеристики державотворчої діяльності української інтелігенції досить поширені серед сучасних істориків. Через нечисленність у складі національного проводу українців початку ХХ ст. представників економічної еліти, інтелігенції юридичних та технічних спеціальностей, чиновників, науковці визначають українську еліту як неповноцінну. Із соціальною структурою провідної сили вчені пов'язують її політичну слабкість, неспроможність вирішення завдань державотворення, безсилість у критичні моменти визвольної боротьби. Історики переконані в тому, що структура української еліти відбиває склад нації та є наслідком політики асиміляції та русифікації.

Більшість сучасних дослідників українського національно- визвольного процесу стверджують, що природний поступ і формування національної еліти були зупинені політикою русифікації та централізації російського уряду. В обґрунтуванні політичних концепцій М. Грушевський, В. Винниченко, М. Шаповал та багато інших політичних діячів поч. ХХ ст. виходили із тези про безкласовість української нації. На їх думку, українці - це селянська маса, поміщики та буржуазія є іноземними елементами, які збагачуються за рахунок експлуатації українців, пригнічують їх економічно та національно, отже боротьба, перш за все має йти проти гнобителів