Оцінка українського суспільства як безкласового лягла в основу не тільки переважної більшості політичних концепцій кінця XIX - початку XX ст., таку соціологічну оцінку використовують і дослідники історії Української революції. Зокрема, відомий вітчизняний історик Г. Касьянов вважає, що зрусифіковане українське дворянство та буржуазія не могли утворити політичний провід нації. У деформованій соціальній структурі українців бракувало економічно міцних верств. Зберегло мову та національні ознаки селянство, проте воно мало низький рівень національної свідомості та політичної активності [5, с.41].

На наш погляд, це дещо застаріла оцінка, яка ґрунтується на принципах народницької історіографії XIX - початку XX ст. Отже, оцінка українського суспільства як безкласового лягла в основу не тільки переважної більшості політичних концепцій лідерів визвольної боротьби українців, таку соціологічну характеристику використовують і дослідники історії Української революції. Але така абсолютизація та перебільшення в оцінці процесу формування української еліти вимагає певних уточнень.

Історики останнім часом приділяють багато уваги дослідженням проблем української еліти поч. ХХ ст., вивченню різних аспектів її діяльності, соціального складу, політичних ідей. Незважаючи на численні дослідження у вітчизняній історіографії залишається ще багато штампів, трафаретно перенесених із робіт громадсько- політичних діячів першої половини ХХ ст. Існує нагальна потреба в роботі сучасних істориків над подоланням усталених стереотипів щодо процесів національного відродження та державотворення початку ХХ ст. Така робота неможлива без переосмислення соціально-економічної трансформації українського суспільства протягом ХІХ ст. і пов'язаних з цим питанням потенційних джерел формування національної еліти. Вимагає глибокого наукового аналізу визначення ролі та місця інтелігенції в національному відродженні, а також вивчення функцій, значення діяльності інтелігенції саме гуманітарних спеціальностей.

Дещо прояснити процес формування національної інтелігенції- еліти може порівняння її структури зі структурою інтелігенції України та Російської імперії. Чи відповідала структура української інтелігенції соціально-економічним умовам того періоду?

Інтелігенція в українських губерніях не була численною, вона складала всього 0,5 % населення, але представляла значну частину інтелігенції Російської імперії: 22,7 %о вчителів, 19 %о медичних працівників, 22,5 % адвокатів і нотаріусів, 13,6 % діячів науки, літератури, мистецтва [5, с.15]. Серед інтелігенції України 32 % представляли українці, 29,8 % росіяни, 15,3 % євреї. Якщо ми оглянемо професійний склад інтелігенції, то побачимо, що українців більшість була на посадах громадської та станової служби - 56,8 %. У адміністративно-судових установах та в поліції переважали службовці російської національності - 52,7 %, більшість росіян була і в приватній юридичній діяльності - 52,5 % [5, с.35-36].

Варто звернутися до структури вищої освіти України ХІХ ст. як основного джерела поповнення інтелігенції. У ХІХ ст. в українських губерніях Російської імперії діяло три університети: Харківський (1805), Київський (1834), Новоросійський (1865). В університетах того періоду студенти здобували освіту на історико-філологічних, фізико-математичних, юридичних та медичних факультетах. Мережа університетської освіти сформувалася раніше за технічні, економічні, ветеринарні та сільськогосподарські вищі навчальні заклади, які почали засновуватися у другій половині ХІХ ст. із наростанням потреби у висококваліфікованих кадрах, обумовленої розвитком промисловості та товарного сільськогосподарського виробництва.

Кількість студентів в університетах постійно зростала, наприклад, в Харківському університеті з 533 осіб у 1861 р. до 1387 осіб у 1899 р., Київському з 945 до 2606, Новоросійському з 178 до 714 за той же період [5, с.14]. Відповідно до тенденцій соціально- економічного та суспільного розвитку змінювався розподіл студентів за факультетами, що представлено в таблиці 1 [9, с.58-59].

Таблиця 1

Розподіл студентів за факультетами університетів

До кінця другої половини ХІХ ст. вдвічі зросла кількість студентів юридичних факультетів, проте питома вага адвокатів, нотаріусів та інших представників юридичної діяльності як в складі української інтелігенції, так і взагалі по імперії збільшувалася не такими швидкими темпами. Наприклад, в окрузі Харківської судової палати у 1875 р. нараховувалося 66 присяжних повірених, а в 1888 - 172. У 10 округах судових палат Європейської Росії діяло 1830 присяжних повірених та 1052 помічника, а перепис 1897 р. зафіксував 8,9 тис. осіб приватної юридичної практики (з них 5,9 тис. в Європейській Росії) [9, с.90].

Слід пам'ятати, що до судової реформи 1864 р. у Російській імперії не було попиту на юридичні та нотаріальні послуги. Отже формування юридичної інтелігенції, обумовлене судовою реформою, почалося в другій половині ХІХ ст. З іншого боку, юридична освіта відкривала шлях до кар'єри на державній службі, в адміністративному апараті імперії, тому в більшості університетів юридичні факультети заповнювалися дітьми чиновників та дворян [9, с.78]. Поступово із розширення освітньої мережі, розвитком нових соціально- економічних відносин частка студентів дворянського походження зменшувалася, і натомість збільшувалася кількість вихідців із духовенства, міщан,селян.

Цілком очевидно та зрозуміло, що кар'єрне зростання на службі в державних установах забезпечувала не тільки освіта. Важливою умовою одержання посади чиновника було лояльне ставлення до уряду Російської імперії, а патріотизм виключно великодержавний. Натомість будь-який прояв національної свідомості створював репутацію неблагонадійної особи, недовіру, що не сприяло службовому просуванню. Як свідчать наведені дані, незважаючи на збільшення кількості студентів на юридичних факультетах університетів та інших навчальних закладах, група юридичної інтелігенції поповнювалася повільно, левова частина випускників продовжувала оновлювати чиновницький апарат імперії. Частково це пояснює те, що юристи складали невелику частину національної еліти, адже інтереси інтелігенції-службовців не збігалися з інтересами визвольного руху, для них пріоритетними