На перших етапах зародження та формування вища технічна вища освіта також вважалася престижною та належала до привілейованих, бо надавала можливості випускникам обіймати престижні, керівні посади. Дворяни та вищий чиновницький апарат віддавали дітей на навчання до вищих технічних навчальних закладів з метою забезпечення їм у майбутньому "чистої" служби [9, с.109]. У першій половині ХІХ ст. у Російській імперії діяло декілька технічних вузів, які готували невелику кількість спеціалістів. Наприклад, Московський межовий інститут (1835) за період 1837-57 рр. закінчило лише 52 особи, Інститут корпусу гірничих інженерів (1773) з 1834 по 1865 підготував 424 інженери [9, с.107-108].

Повільно розширювалася мережа технічної та комерційної освіти в українських губерніях Російської імперії. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. кількість студентів у таких навчальних закладах зросла, наприклад, за період 1899-1913 рр. у Харківському технологічному інституті з 811 до 1171 осіб, Київському політехнічному з 589 до 2313. Проте за переписом 1897 р. в Російській імперії нараховувалося всього 4639 інженерів і техніків [5, с.29]. На тлі темпів розвитку промисловості в українських губерніях кінця ХІХ - поч. ХХ ст. можливості технічних навчальних закладів значно відставали від соціально-економічних потреб. Таким чином незначна сама по собі категорія технічної інтелігенції не могла представляти більшість у складі провідної сили визвольного руху українців початку ХХ ст.

Ще один фактор повільного зростання освічених українців - це становище освітньої мережі Російської імперії, недоступність освіти для більшості дітей шкільного віку, особливо в сільській місцевості. Освітня політика уряду імперії не сприяла залученню до навчання представників поневолених народів, адже обмеження можливостей освіти представників не панівної нації певною мірою забезпечувало безпеку цілісності держави.

Отже, структура інтелігенції українських губерній і в цілому по імперії не відповідала потребам соціально-економічного та промислового розвитку суспільства. Водночас, структура інтелігенції представленої в провідній силі українського визвольного рух відбивала склад інтелігенції та рівень розвитку освітньої сфери наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст.

Усі сучасні дослідники наголошують на інтеграційній та ідеологічній функціях інтелектуальної еліти суспільства, переважно гуманітарних фахів. І. Мойсеєв у статті "Національна еліта, її культурна й політична роль" стверджує, що національну ідентифікацію культури, яка є хребтом національної ідеї, здійснює гуманітарна еліта [10, с.12]. У контексті інтеграційної функції еліти формування національної інтелігенції в поневолених народів є особливо цінним. Відсторонення від визвольного руху інтелігенції, особливо гуманітаріїв- інтелектуалів, або відсутність інтересу до національної ідеї, могло обернулася на національну катастрофу. У такому випадку національно-визвольна боротьба не почалась би й нація була б повністю асимільована.

Провідне значення інтелектуалів у визвольній боротьбі, особливо на перших етапах, відзначають й історики. За схемою М. Гроха, яку використовували для дослідження української визвольної боротьби історики П. Магочій [11], Р. Шпорлюк [12], С. Єкельчик [13], національно-визвольний процес починається з пошуків інтелігенції. Всі автори виділяють інтелігенцію як організатора нації та підкреслюють її провідну роль у формуванні національної свідомості населення. Мобілізує й організовує націю на визвольну боротьбу своєю діяльністю інтелігенція.

У своїй теорії національного оновлення Д.Е. Сміт головним фактором називає мобілізаційну діяльність етнічної інтелігенції, яка наново відкриває націю [14, с.73]. Успіх інтелігенції в мобілізації та об'єднанні суспільства здебільшого залежить від її звертання до минулого. Науковець ставить запитання - чому саме діяльність інтелектуалів має таке велике значення в процесі оновлення нації та одразу відповідає: "Як треба пояснювати вплив інтелектуалів на зародження й ранній розвиток націоналізму? Може, це просто повсюдна функція інтелектуалізму: адже будь-який ідеологічний рух вимагає своїх інтелектуалів, аби сформувати переконливу абстрактну доктрину" [14 с.102].

Історичні факти підтверджують, що національне відродження починається з активізації діяльності інтелігенції не тільки українців. Зіставлення подій визвольного процесу свідчить, що інтенсивна діяльність української еліти є цілком закономірним процесом, аналогічним тим, які відбувалися в інших поневолених народів Центрально-Східної Європи.

Політика онімечування чеського населення теж мала негативні наслідки: у XVIII ст. Прага та Брно були німецькомовними містами [15, с.366-367]. Російський слов'янофіл В.Л. Панов, який у 1842 р. відвідав Прагу, був вражений побаченими змінами. Він вирушив у подорож впевненим, що чеська мова й культура в містах вже зовсім зникли: "По-чеськи говорив один простий люд у селах... Поміж справжніх богемців... чеська мова зробилася кухарською, якою розмовляли лише зі своєю прислугою" [16, с.95]. Російський слов'янофіл став свідком перших кроків національного відродження чехів, яке почала інтелігенція й освічені верстви чеського населення з відродження рідної мови: "Найосвіченіші люди в Празі між собою по-іншому не говорять, як по-чеськи; вони висловлюють своєю мовою всі вищи поняття, не припускаючи жодного слова іноземного" [16, с.96].

Чеська інтелігенція пробудилась до активної діяльності в першій половині XIX ст. Серед інтелектуалів чехів того періоду слід згадати дослідження історії чеської літератури та мови Домбровського, лінгвістичні праці Шафарика, історичні розвідки Палацького та То- мека. У 1831 р. була заснована Чеська Матиця - центр друку книг національною мовою [17, с.48]. Крім того, діяли культурно-просвітні та наукові товариства такі, як, наприклад, "Товариство для наукового розвитку чеської мови та літератури", або "Товариство мистецтва". У 1862 р. виходило 37 чеських газет та журналів [18, с.74].

І.С. Яжборовська та М.І. Бухарін політизацію польського суспільства пов'язують з процесом становлення національної інтелігенції. Як вони