Ф. Г. Турченко

САМОСТІЙНИЦЬКИЙ ТРАНЗИТ ЗАПОРІЗЬКОЇ ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКОЇ НОМЕНКЛАТУРИ 1991 РОКУ

Досвід історії свідчить, що успіхи трансформаційних процесів, які проходили після краху політичних режимів в посткомуністичних країнах наприкінці 80-х років ХХ ст., багато у чому залежали від політичної еліти, під контролем якої відбуваються ці процеси. Не стала виключенням і Україна. Особливості її пострадянського розвитку значною мірою залежать від того, хто стоїть при владі.

В історичній літературі це питання ще не розглядалося. В запропонованому читачеві матеріалі робиться спроба проаналізувати становлення пострадянської управлінської еліти в Україні на прикладі Запорізької області - типової для областей південно-східного регіону держави.

Історичних джерел для вивчення цієї проблеми обмаль. Тому, окрім традиційних газетних матеріалів, автору статті довелося звертатися до листівок різних громадсько-політичних груп, свідчень активних учасників і очевидців подій.

Почнемо з бурхливих серпневих подій 1991 р. Згадуючи анти- тоталітарні революції кінця 80-х років у сусідніх європейських країнах, зокрема Румунії, НДР, Польщі, представники партійного і ра-

дянського апарату після провалу заколоту ДКНС чекали найгіршого. Панічні настрої відчувалися серед кадебістів і тих співробітників міліції, судів і прокуратури області, які у тій чи іншій формі були причетні у роки "перебудови" до протидії місцевим опозиціонерам.

їм було чого боятися. Демократії протистояла добре налагоджена система, яку обслуговувало багато людей з різних владних і правоохоронних структур. Ключовими її елементами були компартія і КДБ. Вони легко ламали долі людей, які не вписувалися в рамки лояльності цій системі. Невідомо, як склалася б доля багатьох тисяч опозиціонерів, коли б заколот ДКНС завершився успіхом. Опубліковані нами матеріали "секретного досьє" Запорізького обкому КП України переконливо про це свідчать [1]. Так що підстав для паніки цих слуг комуністичного режиму після проголошення незалежності було достатньо.

Особливо це стосується тих представників силових структур, які у різні роки були прямо причетними до каральних акцій режиму. Заслуговують на спеціальний аналіз (і обнародування!) матеріали про психоз серед ветеранів МДБ-КДБ та інших спецслужб, що брали участь в репресивних акціях у минулі десятиліття. Після провалу заколоту ДКНС і проголошення незалежності України вони стали звертатися до відповідних структур КДБ з проханнями вилучити з їх особових справ документи, що свідчили про участь в каральних і репресивних акціях. Все це робилося працівниками КДБ і без наполягань ветеранів (хтось з Києва чи Москви дав відповідні накази), але вони вимагали (і благали!), щоб папери, які їх компрометували, були знищені при їх присутності. А коли останні папірці на їх очах перетворювалися в попіл, заспокоєні поверталися додому і... продовжували мовчати. Мовчали, бо відчували страх за скоєне, бо звикли мовчати. Важко сьогодні уявити ветерана, який публічно визнав би, що служив у системі ГУлАгу, чи брав участь у каральних операціях в Західній Україні, Білорусії чи Прибалтиці в 40-50-х роках, що вбивав без суду і слідства або брав участь у виселенні до Сибіру невинних людей. При цьому вони носять свої ордени, користуються пільгами, одержують пристойну пенсію і вважають, що інакше й бути не може.

Не схильні були розголошувати інформацію про "бойове" минуле батьків і дідів, які служили в держбезпеці, їх діти й онуки. А коли справа доходить до публічного обговорення цього питання, то всі вони знаходять багато аргументів для виправдання їх діяльності, зокрема, висуваючи на перший план "державний інтерес" і "обставини часу", переконують, що "так треба було", "без цього не вистояли б".

Мовчала і численна рать інформаторів КДБ ("сексотів"), які працювали на "контору" до останніх днів існування могутнього відомства. Навіть ті з них, які нічого, за їх переконанням, злочинного не скоїли, не наважуються подати голос і морально очиститися від скверни доносництва на своїх товаришів. На цьому безрадісному тлі як справжня сенсація була сприйнята у жовтні 2о0б року стаття запорізького журналіста Ю. Гаєва "Как журналист с КГБ сотрудничал". Автор, зокрема, пише про те, як за дорученням штатного кадебіста він "шпигував" за відомою у Запоріжжі художницею Наталєю Коро- бовою і описує про почуття провини, яке його ще довго переслідувало. "Очень надеюсь, - писав інформатор, - своей докладной... не навредил ей" [2]. Крім інформування КДБ, журналіст показував своєму куратору листи читачів - "наиболее «опасную» для власти корреспонденцию". Свої контакти з "органами" Ю. Гаєв перервав тоді, коли, за його словами, "понял, что приближаюсь к падению..." [3]. Правда, це прийшлося якраз на завершення "перебудови" і переддень падіння тоталітарного режиму. Про все це журналіст написав через багато років.

А тоді, в серпнево-вересневі дні 1991 року, він, як і всі інші, прямо чи опосередковано причетні до репресивної політики режиму, мовчали. їх мовчання мало дуже просту підставу: вони боялися, що кожному доведеться відповідати за скоєне. На останньому пленумі ЦК КП України, який відбувся якраз напередодні прийняття рішення про призупинення діяльності компартії, другий секретар ЦК Г.П. Харченко (у свій час перший секретар Запорізького обкому КП України) висловив побоювання, що невдовзі будуть прийняті закони, які стануть підставою для репресій по відношенню до керівних партійних кадрів [4, с.44]. Прораховували найгірші для себе варіанти З одного боку, добре пам'ятали, як комуністична номенклатура була відсторонена від влади в ГДР, Румунії, Польщі. А з