Такі настрої панували на вершині комуністичної ієрархії. А що вже говорити про середні і нижчі її щаблі!

Але досить скоро після проголошення незалежності України виявилося, що нічого драматичного не відбувається. Ніхто колишніх партпрацівників і кадебістів не переслідував, не цікавився, що вони робили до і під час "перебудови", в момент заколоту ГКЧП, не вимагав публічно каятися. У своїх споминах завідувач загальним відділом Запорізького обкому В. Пихаленко, який знищував всю секретну документацію обкому, розповів, що його було затримано і допитано прокурором області Щуром: "Главным его вопросом было: куда девалась вся секретная документация? Если уничтожена, то на каком основании?" [5]. Коли В. Пихаленко відповів, що діяв у відповідності із спеціальною інструкцією, підписаною М. Горбачовом, його залишили в спокої. Таким чином, паніка в номенклатурному середовищі не мала глибоких підстав. Тому і тривала вона недовго. Революція - і це очевидно, виявилася незавершеною, а в умовах Запорізької області вона не була схожа навіть на "незавершену революцію". Бо якщо обкоми і райкоми опечатувалися за вказівками колишніх партапаратників, що перейшли на роботу в апарат рад, а у цій операції брали участь кадебісти, то це було схоже на якусь карикатуру на революцію, а не радикальний політичний переворот. Хоча раптом зникла, як тепер вже нікому непотрібна, масова партія, натомість, номенклатурна партійна еліта і тісно пов'язані з нею представники репресивних органів, залишилася практично незайманими. В цих органах продовжували служити люди, які ще недавно розробляли плани боротьби з місцевими "неформалами". Колишнім партпрацівникам зарахували стаж роботи в партапараті, що давало право на пристойну пенсію. Представники партійного апарату, що залишилася без роботи, перевели дух і почали налагоджувати нові зв'язки. Перш за все, прийшли на допомогу друзі, з якими пов'язаний багаторічною дружбою ще з часів роботи в комсомольському чи партійному апараті. Врешті-решт, залишилися родичі, близькі. їм можна довіряти, на них можна покластися. У Запоріжжі знають безліч прикладів того, як ще спільна робота у комсомольському, партійному чи державному апараті, або родинні зв'язки визначали політичну кар'єру багатьох чиновників нової формації. Формувалася кланова система: компанія давніх друзів, які колись разом починали службову кар'єру, «витягували» один одного "наверх" у випадку успіху котрогось з них. У результаті на керівні посади стали підбирати не за принципами компетентності, а за протекціоналі- змом, за належністю до старої номенклатури чи специфічного нового клану. "Чужих", незнайомих, а особливо інакше налаштованих ідеологічно до цього середовища не впускали.

Щоб зрозуміти логіку еволюції посткомуністичної номенклатури, слід пам'ятати, що вона була продуктом еволюції українського радянського суспільства. Модернізаційні процеси, які відбувалися в роки радянської влади в Україні, а в Запорізькій області вони були особливо інтенсивними, викликали потребу в управлінських кадрах різних рівнів для керівництва усіма сферами життя. Ця потреба задовольнялася за рахунок переважно місцевих жителів. Ознайомлення з біографіями партійних і радянських керівників обласного і районного рівнів , які працювали на Запоріжжі в 40-80-ті роки, свідчить, що більшість з них народилися і сформувалися як управлінці в межах області. Вихідців з Росії та інших союзних республік СРСР була меншість, хоча вони інколи обіймали дуже відповідальні посади. Домінування серед управлінців "місцевих" послужило природною підставою для формування в їх середовищі почуття так званого "територіального" (інколи говорили, "місцевого") патріотизму - відданості своїй області, району, місту, селищу, заводу, колгоспу тощо, бажання бачити їх кращими, розвинутішими, упорядкованіши- ми. Разом з тим, номенклатура області пройшла стандартний для радянських і партійних управлінців комуністичний вишкіл, зорієнтований на формування у неї стійких ідеологічних принципів, головними з яких була відданість Комуністичній партії і великій державі - Радянському Союзу. Що переважало у свідомості конкретного посадовця - відданість рідній землі, чи комуно-імперській ідеї - залежало від багатьох обставин. Поки ситуація в країні була відносно стабільною, загальносоюзна і місцева лояльність уживалися. На початку 90-х років, в умовах гострої кризи комуністичної ідеології і радянської унітарної держави, коли прийшов час вибирати, на перший план вийшло відчуття причетності до рідного краю, а разом з тим - до України, без якої уявити майбутнє краю було неможливо. На певному етапі кризи радянської системи, коли стало ясно, що вона вичерпала всі ресурси свого існування, а СРСР розвалюється, до оформлення незалежності України прилучився республіканський партапарат - прагматичні "суверен-комуністи", які протистояли промосковським "імпер-комуністам". Ця частина номенклатурної еліти України вирішила взяти справу унезалежнення республіки і її подальшого розвитку у свої руки. Незалежна Україна постала, таким чином, як результат компромісу між націонал-демократами і прагматично налаштованим сектором партноменклатури, що зрікся марксизму і розпустив компартію.

Виникає питання: чи хотіли і могли замінити партійно- радянську номенклатуру демократи?

В умовах розпаду СРСР і утвердження незалежної Української держави це питання стояло в центрі політичної дискусії. Наприкінці серпня - на початку вересня 1991 року, політична ініціатива в регіоні виявилася на боці демократичних сил, які були схильні до рішучих дій. Усі владні структури сприймалися ними як суто комуністичні, зорієнтовані на збереження Радянського Союзу, тобто, такі, що не заслуговують на довіру і неодмінно повинні бути