замінені. Документи свідчать, що в середовищі демократів домінувала ідея розпуску Верховної Ради і дострокових перевиборів. Запорізький крайовий Народний Рух у своїй заяві від 22 серпня звернувся з "пропозицією до народних депутатів України, представників керівних органів КПУ різного рівня - О. Воробйова, В. Дем'янова, О. Причкіна, В. Петренка, народного депутата СРСР С. Гуренка, керівника підприємства народного депутата В. Сацького добровільно скласти свої депутатські повноваження. З тією ж пропозицією звертаємось і до депутатів місцевих рад, які активно підтримали заколотників" [6]. Провід Запорізької організації УРП у своєму зверненні до Верховної Ради УССР від 22 серпня 1991 р. поставив вимогу: "Оскільки більшість депутатів Верховної Ради УРСР є членами злочинної антикон- ституційної організації, вимагати розпуску Верховної Ради УССР і проведення термінових виборів до 1 грудня 1991 року" [7]. Щодо Запорізької обласної і Запорізької міської Рад, то керівництво запорізьких республіканців ставило питання про переобрання їх виконкомів і голів: "Оскільки Запорізький облвиконком зайняв позицію підтримки заколотників від ГКЧП..., вимагаємо негайного його розпуску і на позачерговій сесії обласної Ради народних депутатів обрання його нового складу"; "Вважаємо, що людина подібного гатунку (йдеться про голову виконкому Запорізької міської ради Ю. Бочкарьова Ю. - Ф.Т.), та його апарат міськвиконкому не відповідає умовам демократичного суспільства, тому вимагаємо від позачергової сесії міської Ради народних депутатів м. Запоріжжя негайного переобрання міськвиконкому та його голови" [8].
Сподівалися, що дострокові вибори обов'язково будуть. 23 серпня 1991 р. голова Запорізької обласної організації уРп Олександр Нарбут надіслав листа з проханням "до всіх осередків УРП, до всіх демократичних сил терміново повідомити про свої плани проведення кампанії щодо виборів на найближчий час (по вересень включно)". У листі передбачалися конкретні заходи по підготовці виборів [9].
Як відомо, ідея дострокових виборів жваво обговорювалася центральним керівництвом Руху та інших демократичних партій і організацій, а також членами Демократичного блоку у Верховній Раді, очолюваного І. Юхновським. В умовах розгубленості, яка панувала в номенклатурному середовищі, ці вибори могли стати ефективним і цілком демократичним механізмом ротації владних еліт, істотного посилення впливу послідовних прихильників незалежності України і реформування суспільства. Але через деякий час після проголошення незалежності України, зачаровані забороною діяльності компартії і відносно успішним кроками на шляху державотворення, яке очолювала колишня партноменклатура, недосвідчені демократи від цієї ідеї відмовилися. Цю ситуацію описав у своїх споминах, які зберігаються в нашому архіві, О. Черненко: "Вже за тиждень після ГКЧП у Києві проводився розширений провід УРП, на якому приймалася нова програма дій, тактика і стратегія подальших дій партії. На вимогу покоління молодих, не дисидентів - В. Шкуратюка (Рівненська обл.), Р. Коваля (м. Київ), С. Жишка, О. Черненка (Запорізька обл.), не зовсім молодих Г. Гребенюка (Донецька обл.), а також заступника голови УРП С. Хмари щодо розпуску Верховної Ради і проведення позачергових виборів за ініціативою «Народної Ради» ні Л. Лук'яненко, ні брати Горині, ні О. Шевченко (всі депутати ВР) не пристали. Мотивація доволі проста - у нас немає кадрів, комуністи вже не ті, вони допоможуть нам будувати Україну. Саме таке рішення прийнято «Народною Радою» за ініціативи В.Чорновола та М. Гориня. Подальші події показали як комуністи «допомогли»" [10].
Справді, коли період романтичного захоплення першими кроками державотворення розвіявся, легковірні з демтабору змушені були констатувати крах своїх ілюзій щодо "патріотизму", чи навіть "націоналізму" владної номенклатури. Надії на те, що вона зуміла зберегти ("глибоко в душах") ці почуття в умовах комуністичного тоталітаризму, зникли вже в перші місяці незалежності. На їх місці залишилося глибоке розчарування. Стало гранично ясно, що насправді зміни політичних еліт у регіоні не відбувається. Секретарі парткомів різних рівнів, обрані ще в умовах радянської влади головами рад, стали представляти на місцях незалежну Україну. У свій час вони були багаторазово перевірені на лояльність радянській системі і комуністичній ідеології з її органічним несприйняттям ідеї незалежності України. На третьорозрядних посадах, як самостійницькі декорації у своїй апаратній виставі, вони тримали окремих "неформалів" (тепер вже колишніх). К. Лямцев у згаданому вище інтерв'ю описав реакцію колишніх перших секретарів парткомів, які зуміли пересісти у крісла голів міських і районних рад, на повідомлення голови обласного виконавчого комітету В. Дем'янова про заборону компартії: "Отныне закончилось двоевластие, отыне вы единственная власть". И все присутствующие зааплодировали. Я почувствовал себя женихом на чужой свадьбе, ибо понял, что нас просто обманули... Я заходил на совещание победителем, а уходил "битым псом" [11]. А ще три дні тому, 23 серпня 1991 року в міськраді К. Лямцев переконував депутатів, що в Україні відбулася революція і необхідна зміна кадрів.
Оплески залу засвідчили, що аудиторія була задоволена таким розвитком подій. Адже переляканим номенклатурникам (а боятися було за що!) несподівано була запропонована цілком прийнятна перспектива -залишитися при владі.
Історія сповнена парадоксами: саме участь партноменклатури в процесі унезалежнення України надала цьому процесові мирного характеру. Той, хто пам'ятає серпневі дні 1991 р., підтвердять, що для переважної більшості населення - "пересічних" жителів області - утвердження нової влади відбувалося якось по-буденному просто, і з огляду на величезну важливість подій, навіть нудно. Один з активних учасників демократичного руху регіону пізніше порівняв ці події з пересадкою з