поїзда на поїзд на вузловій станції. їхали собі, їхали і раптом - зупинка. Сказали: далі поїдемо на іншому поїзді! Коли пасажири вийшли, то виявилося, що знаходяться на станції "Незалежність". Команду "Пересісти!" чітко виконали. На новий експрес всі перейшли організовано, місця виявилися того ж класу, що і в попередньому поїзді. Відстали і не потрапили у свої вагони лише деякі особливо неорганізовані і метушливі пасажири, але й вони через деякий час наздогнали і зайняли свої місця. Спокою і порядку сприяло й те, що кожному дозволити взяти з собою майже всі свої речі. Втрати були невеликі - в старому експресі залишилося лише деяке ідеологічне лахміття з комуністичного минулого. Але в цілому, ідеологічний багаж майже не змінився. Правда, колишнім комуністам "погасили" партквитки, хоча й залишили на пам'ять, як реліквії.
Наведена вище версія транзиту комуністичної номенклатури домінує в демократичному секторі українського політикуму й сьогодні. На її підтвердження колишні учасники демократичного руху наводять неспростовні факти. При цьому, вони нещадно критикують "партію влади", посилаючи на її адресу безліч докорів. Слід сказати, що своїми діями вона заслуговує на таке ставлення. Але виникає питання: чи міг бути реалізований в умовах тодішньої України інший сценарій? Адже номенклатура робила лише те, що їй дозволяло суспільство. Миттєво переродитися, пройнятися новими ідеями і моральними принципами вона не змогла, навіть якщо б (уявимо неймовірне!) дуже цього захотіла.
Тому питання слід ставити дещо інакше: чи було готове суспільство до повного розриву з комуністичним минулим і утвердження демократичного ладу? Чи дало б наше населення шанс демократії, якби вона після проголошення незалежності не допустила помилки й добилася проведення дострокових виборів у всі органи влади?
Наявні документи свідчать, що запорізькі опозиціонери багато думали над цим. І навіть намагалися одержати відповіді, спираючись на дані науки. Але відповіді виявилися не дуже втішними. Так, соціологічні опитування населення Запоріжжя, результати яких наведено в № 2 (11) газети "РУХ" за липень 1991 р. і в газеті "Запорізька Січ" від 5 вересня 1991 р., з одного боку, свідчать про помітні демократичні тенденції в суспільстві, а з іншого - про відсутність більш-менш сконсолідованої точки зору жителів регіону на фундаментальні питання політичного життя України. Так, вже після проголошення незалежності за повну заміну партійних кадрів висловилося 30,4% респондентів, за часткову - 18,3%. Відповідно, на негативне ставлення до заборони КП України вказали 19,7% опитаних, а за тимчасову заборону виступили 35,7%. На питання "Незважаючи на помилки, КДБ виконує важливу й потрібну роботу?" (опитування проводилося ще до проголошення незалежності), відповіді розподілилися : Так - 36%; Ні - 27%; Не знаю - 36% .
Ці дані свідчать, що, принаймні в Запоріжжі, вплив (і певний авторитет серед частини населення!) номенклатури не зник навіть після проголошення незалежності і заборони компартії. Хоча більше третини респондентів не визначили своєї позиції, більшість усувати партійні кадри і КДБ у Запоріжжі не була готова. Це, звичайно, не означає, що тут домінували "ніжні почуття" до партапаратників і ка- дебістів. Після потоку викривальних матеріалів, які доходили до найглухіших сіл регіону, КП України і її керівні кадри були скомпрометовані, а коли були обнародувані факти її участі у заколоті ДКНС, то члени ЦК визнали, що навіть сама "аббревиатура КП Украины раздражает" [12, с.44].
Але, якщо партноменклатура викликала роздратуванння і гнів у населення, то демократи - неусвідомлений, ірраціональний страх. Цей страх був навіяний тією ж номенклатурою. Як вона це робила, свідчать, зокрема, зразки компартійного "чорного піару". Громадяни діяли за принципом: "Раз уж так случилось, из двух зол выбираем меньшее". Залякане і деморалізоване суспільство не бачило в демократах альтернативи партноменклатурі і тому дало їй ще один шанс.
Чому розвиток подій пішов саме за цим сценарієм?
На основі документів, які є в нашому розпорядженні, сформулюємо бачення цих причин учасниками опозиційного руху.
Досить поширеною серед них була думка, що пасивність мас викликана сфокусованістю їх інтересів на економічній стороні буття: забезпеченні продовольством, промисловими товарами повсякденного вжитку, житлом. За роки радянської влади (у тому числі й у постсталінський період) неконтрольована компартією громадянська ініціатива була вбита. Все вирішувала держава (і партія, що стояла за її спиною), у розпорядженні якої знаходилися всі ресурси, і люди у всьому змушені були сподіватися лише на них. Вони готові були підтримувати тих представників влади, які не лише обіцяли поліпшення матеріального становища, а й мали доступ до відповідних ресурсів, а не тих, хто закликав до радикальних змін, які лише в перспективі приведуть до нових, європейських стандартів життя. "Краще синиця в руках...".
Так, аналізуючи електоральні орієнтації мелітопольців, результатом яких стало обрання у народні депутати СРСР відомого в області й за її межами партійного консерватора, першого секретаря Запорізького обкому партії П. Харченка, В. Саввич у статті "Что мы можем", опублікованій в самвидавській газеті мелітопольського Руху "Пробуждение", змушений був констатувати: "Народ, жизнь которого низведена почти до уровня растительной вегетации, когда ее целью и содержанием являются удовлетворение первейших жизненных потребностей (в еде, одежде, крыше над головой), на всякую дестабилизацию, всякое потрясение отвечает бурной защитной реакцией, часто не соответствующей интересам самого народа. Сиюминутное стремление к благу нередко побеждает здравый