Але, віддавши свої голоси за першого секретаря обкому Г. Харченка, мелітопольці від нього нічого не отримали навіть у плані "удовлетворения первейших жизненых потребностей". Депутат- комуніст взагалі не з'являвся в окрузі, а рухівці навіть поширили жартівливу листівку з оголошенням про його розшук. Але пихатий компартійний номенклатурний здається, начисто був позбавлений почуття гумору: мелітопольська прокуратура відкрила (напевне, не з власної ініціативи) кримінальну справу щодо звинувачення рухів- ців у поширенні наклепів і образ, що ганьблять честь і гідність народного депутата [14]. Коли ж ця справа лопнула, як мильна булька, рухівці сподівалися, що історія з Г. Харченком відкриє виборцям очі. Та цього не трапилося: мелітопольці вперто продовжували підтримувати номенклатурні проекти. Зокрема, в березні 1991 р. виборці Мелітополя величезною більшістю проголосувати за оновлений Союз (партійні пропагандисти на всі лади переконували населення в перевагах єдиної держави).

Ті ж громадяни, які 16 березня 1991 р. проголосували за збереження Союзу РСР, віддали свої голоси за діаметрально протилежну пропозицію - за незалежність України, бо до цього схилялася (окрім демократів) колишня компартійна верхівка, яка обіцяла швидке покращення життєвого рівня у "власній" державі. Стійких ідеологічних орієнтирів і політичних поглядів виборці Запорізької області не виявила і голосувала за те, за що їх закликала голосувати компартійна еліта.

Доводиться вкотре нагадати загальновідому істину, яка багаторазово підтверджувалася в історії: головне питання будь-якої революції - питання про владу. В результаті проголошення незалежності України влада залишилася у руках старої номенклатури. "Революція" 1991 р. саме тому і виявилася незавершеною, що не відбулося оновлення кадрів. Наслідки цього ми відчуваємо сьогодні, і будемо ще довго відчувати.

Чому так трапилося, говорилося вище. Тепер поставимо питання інакше: чи можливий був інший сценарій подій? Чи могли б демократи, проявивши послідовність і рішучість, примусити Верховну Раду погодитися на дострокові вибори рад всіх рівнів і значно зміцнити свої позиції в органах влади, або взагалі суто демократичним шляхом змінити баланс влади в Україні на свою користь?

Після виборів 1990 р., коли до рад різних рівнів вперше прийшли представники демократичних сил області, між ними розгорілася дискусія щодо готовності опозиції виконувати владні функції. В червневому (1990 р.) числі Запорізького російськомовного бюлетеня Руху "Прямая речь", один з його членів, який друкувався під псевдонімом Серафим Нєвський, висловив думку, яка була багатьма підтримана: "Что же до умения грамотно управлять обществом, то ничего сверхъестественного, мистического, превышающего разумение нормального взрослого человека в нем, как давно известно, нет. Миф о неких особых, исключительных качествах интеллекта и характера, якобы потребных для управления государством, сотни лет назад придуман и до сих пор тщательно подогревается всеми бюрократами ради поддержания в «низах иллюзии о собственной - в противном случае конец света — "незаменимости". Понятно, когда /и почему/ подобные настроения сеет верхушка партаппарата..." [15].

Про цю дискусію згадує і учасник демократичного руху другої половини 80-х - початку 90-х років Олександр Лазутін, обраний 1990 р. депутатом Запорізької міської ради. Він особисто належав до тих, хто не вірив у демократичне і самостійницьке переродження номенклатури. Але в середовищі демократів, за його свідченням, була досить поширеною думка, що без старої номенклатури (притому, саме на ключових посадах) не обійтися. В своєму інтерв'ю автору даної статті він сказав: "В те, що номенклатура стала іншою - я ніколи не вірив. Але факт, що були розмови: «Ми ж не спеціалісти, ми не управляли державою, а вони з райкому партії, вони знають важелі... Якщо ми зараз Г. Калайду (голову Запорізького крайового Руху. - Авт.) поставимо управляти областю, що він там наке- рує...»" .

Разом з тим, за свідченням О. Лазутіна, серед його друзів висловлювалася й інша думка: "В. Колосов, пам'ятаю, говорив: "Треба йти у владу. Ми наробимо помилок, але це будуть наші помилки. Виправляючи їх, ми вчитимемося і йтимемо вперед".

Оцінюючи початок 90-х років з урахуванням історичного досвіду періоду незалежності, коли "першими", "другими" і "третіми" особами області, обласного центру і районів були і журналісти партійно-радянських газет, і агрономи, і зоотехніки, і вчителі, і інженери, і викладачі наукового комунізму, і працівники комунальних служб, і економісти, О. Лазутін підсумовує: "Тепер доводиться згадувати ці слова мого покійного товариша. В них правда життя. А вони, що, не роблять помилок? У них не сходять з рейок потяги, не лопаються труби? Хто, як не вони (чи при їх потуранні) пограбували народ, поставили націю на грань вимирання? На такі кримінальні і аморальні вчинки, які вони дозволяли собі, ми були нездатні. Це точно. Може у нас справді не було досвіду, але в аморальності нас звинувачувати підстав не було. Не було серед нас і пристосуванців. Були люди з державним мисленням, які думали передусім про державу, про суспільство. Комуністи захищали ідею, яка не була життєвою. Ми ж захищали ідею, якій належало майбутнє. У цьому наша велика перевага".

Така точка зору поширена не лише серед колишніх демократів. Досвідчений спеціаліст такої важливої і тонкої сфери, як управління фінансами В.Ф. Тимошик переконаний, що людей, "здібних керувати, було достатньо". В.Ф. Тимошик, який зсередини знав систему управління в регіоні, працюючи напередодні проголошення незалежності заступником начальника фінуправління області, у зв'язку з