На підтвердження цієї думки її прихильники наводять багато аргументів. Перш за все, зазначається, що не йдеться про зміну всього апарату. Важливо, щоб змінилися особи, що стоять на вершині владної піраміди в центрі і на місцях і визначають її ідеологію, політичний характер і напрямок роботи. Важливо, щоб з влади пішли люди, які перебувають у полоні комуно-імперських комплексів і на їх місце прийшли патріоти України. А звідки вони прийдуть - з мітингових майданів, чи кабінетів радянських, чи компартійних чиновників, справа другорядна. Бажаючих служити незалежній Україні було достатньо серед місцевих службовців і керівників різних рівнів і сфер життєдіяльності. Звичайно, у своїй абсолютній більшості вони були членами КПРС. Інакше тоді не могло й бути. Цитований вище В. Пихаленко у своїх спогадах про запорізьку партноменклатуру, писав: "Система была построена так, что без книжицы с барельефом Ленина никто не мог даже мечтать о приличной должности" [16]. Але партквитки не перетворювали цю масу керівників у переконаних марксистів-ленінців, прихильників комуно-радянської імперії. А ось почуття місцевого ("територіального") патріотизму прищеплювалися швидше. Вони були ближчими, зрозумілішими і саме ними (окрім планових завдань і розпоряджень безпосередніх керівників) керувалася значна частина управлінців у своїй практичній діяльності. За сприятливих умов місцевий патріотизм переростав у глибокі національні почуття. Коли була проголошена незалежність України, серед цих людей можна було знайти достатньо добре підготовлених спеціалістів, здібних керувати. Разом з демократами вони могли б дещо "розбавити" закостенілу комуністичну партократію, принаймні, середні управлінські ланки, привнести в їх роботу новий зміст. Але їх не допустили до управління. Не допустили ті, хто був до 1991 року і залишився після проголошення незалежності на вершині владної піраміди.

Таким чином, мова йде про необхідність змін на вершині владної піраміди. Тому питання кадрової революції полягало не у тому, щоб замінити всю владну піраміду, а, головним чином, щоб оновити порівняно вузьке коло управлінців, які опинилися на її вершині. Чи можна було це зробити? Відповідь однозначна: безумовно, можна. По-перше, за рахунок демократів, незважаючи на те, що управлінський ресурс в умовах нашого регіону справді був обмежений. Подруге, цю вершину могли також зайняти підготовлені до управління представники середньої ланки партноменклатуру які проявляли проукраїнські симпатії. Що такі були, немає сумніву. Свого часу Іван Багряний - відомий український письменник, один з лідерів післявоєнної політичної еміграції, що добре знав реалії УРСР, стверджував, що представники партійного і комсомольського апарату стануть основою управлінської еліти незалежної України. В радянських умовах, коли існувала заборона на політичну діяльність, коли членами єдиної партії були (чи вимушені ставати) майже всі, хто сподівався зайняти будь-яку керівну посаду, контреліта, покликана замінити партноменклатуру - офіційну еліту, не могла сформуватися. Історія нам не дала іншого шляху, як будувати незалежну Україну з участю колишньої партноменклатура Питання у тому, щоб очистити владні структури від закостенілих елементів номенклатурного середовища, які були безпосередньо пов'язані з репресивною практикою режиму і виявилися нездатними звільнитися від комуно- імперських комплексів.

Можна звернутися до історичних паралелей. Свого часу невелика партія більшовиків за допомогою старих спеціалістів управляла величезною Росією. Демократія в Україні мала значно більшу політичну базу, ніж у свій час більшовизм. Вона мала необхідний кадровий мінімум, здатний взяти під контроль державний апарат і спрямувати його діяльність в загальнонаціональних інтересах. А найголовніше - у неї була відданість ідеї незалежності України, її демократичного деформування. Що ж стосується навичок управління, яким володіла номенклатура, то не всі вони були варті перенесення в нову епоху. Дуже багато з цього досвіду слід було відкинути негайно і без вагань. А оволодіння стандартними прийомами державного менеджменту, яких місцеві демократи справді не мали, то це справа часу. Демократи володіли тим, чого парткомуністична номенклатура не мала й мати не могла. Адже патріотичні почуття, відданість незалежній Україні, справі демократичного оновлення її суспільства, готовність до жертв в ім'я її майбутнього - ці якості не передаються з начальственним кріслом, високим окладом і можливістю прихопити жирний шматок державної власності. Вони виробляються в результаті тривалої внутрішньої роботи, виховання, самовиховання і, як правило, всупереч зовнішнім обставинам. Цих якостей переважна більшість представників старої влади (особливо її вищого ешелону) не мали і, як показали дальші події, були не здатними виробити в собі. А без них влада перетворюється на механізм для задоволення власних і кланових інтересів. Коли ці інтереси штовхатимуть владу на зраду національних інтересів, тільки страх перед відплатою може зупинити її.

Читачам з історії добре знайоме поняття "п'ята колона". Його неохоче застосовують для характеристики українського суспільства. Але багато аналітиків і просто обізнаних людей вважають, що це надзвичайно актуальне поняття з нашої сучасної історії. Юрій Щербак