Я. В. Попенко

О.ОСЕЦЬКИЙ ЯК ПРЕДСТАВНИК ВІЙСЬКОВОЇ ЕЛІТИ ДОБИ УКРАЇНСЬКИХ ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ

У військово-політичній історії України періоду визвольних змагань 1917-1921 рр. було чимало видатних постатей, які зробили вагомий внесок у процес національного державотворення. Водночас, через низку об'єктивних та суб'єктивних причин, діяльність багатьох з них не була висвітлена у вітчизняній історичній науці. Серед них - постать генерал-хорунжого Олександра Вікторовича Осецького, одного з організаторів української армії у 1917-1918 рр., Наказного отамана військ УНР наприкінці 1918 р. - у першій половині 1919 р., керівника військової місії УНР у Бельгії (1920 р.).

Метою даної статті є висвітлення громадсько-політичної та військової діяльності О. Осецького, його участі у антигетьманському повстанні, роботи на чолі військової місії УНР у Бельгії.

Перші спроби проаналізувати військову та політичну діяльність О. Осецького, були зроблені учасниками національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Одним з перших залишив свою оцінку генерал-полковник М. Капустянський [1]. Відмінною рисою спогадів генерала є їх політична незаангажованість, він надав перевагу реальним фактам та професійному рівню О. Осецького. Характеризуючи О. Осецького, М. Капустянський зауважив: "Добрий організатор, людина енергійна, з піднесеним честолюбством. .Великою хибою ген. Осецького є відсутність горожанської мужності твердо висловити свою думку перед Головним Отаманом Петлюрою та Урядом і домагатися її здійснення" [1, с.87]. На думку М. Капустянського, О. Осецький більше переймався політичними питаннями, а не військовими проблемами. З цією точкою зору можна довго полемізувати, але неспростовним фактом є позиція О. Осецького під час суду над полковником П. Болбочаном у 1919 р., де "пересіклись" особисті політичні міркування С. Петлюри та державно-військові інтереси УНР. Свої спогади про формування українського війська у період революції 1917-1921 рр. залишив і генерал-полковник О. Удовиченко [2]. Серед українського офіцерства, яке організовувало армію за часів Гетьманату, він називає і прізвище О. Осецького [2, с.42]. Підтвердження словам О. Удовиченка, стосовно участі

Осецького у військовому будівництві доби Української Держави, знаходимо і в змістовній історичній праці Д. Дорошенка [3]. З абсолютно протилежних позицій, ніж у Д. Дорошенка та М. Капустянського, зображена постать О. Осецького у роботі

Мазепи [4]. "Осецький дійсно був людиною ентузіястичної вдачі. .Він особисто настоював на тому, щоб, не вважаючи ні на що, продовжувати боротьбу з ворогами України на всіх фронтах", - писав І. Мазепа [4, с.149]. Варто нагадати, що генерал М. Капустянський вважав таку позицію, з військової точки зору, неприйнятною та програшною [1, с.85]. Зрештою, розколота та розпорошена армія УНР у 1919 р. не втримала жодного фронту. Хоча і І. Мазепа зазначав, що "своїм молодечим запалом Осецький, на жаль, любив політику- вати і, як наказний отаман, не мав належного авторитету серед військових" [4, с.149]. Аналізуючи спогади І. Мазепи, варто звернути увагу на певну невідповідність історичних фактів. Так, автор зазначив, що у 1920 р. О. Осецький був головою дипломатичної місії УНР у Бельгії [4, с.191]. Натомість, архівні джерела та сучасні дослідження повністю спростовують це твердження, оскільки керівником української репрезентації у Бельгії був А. Яковлів [5, арк.20-22; 6, с.64-73], а О. Осецького було призначено головою військової місії УНР у Бельгії у червні 1920 р. Певні спогади про генерала О. Осецького залишили і інші дійові особи української революції. Зокрема, М. Омелянович-Павленко [7] та В. Тимошевський [8] розглянули військові події 1918-1919 рр. та участь у них Наказного отамана. За радянської доби постать О. Осецького, як і більшості українського офіцерства, не згадувалась взагалі. Хоча на перших етапах "становлення" радянської історичної науки, певні епізоди біографії генерала все ж були представлені [9].

У свою чергу, не позбавлені певного політичного заангажування і праці істориків української діаспори. Так, В. Прохода, характеризуючи становище армії УНР, стверджує, що "старшин було досить для півмільйонної армії, але Директорія їм не довіряла, а соціалістичний демагог Осецький, своїми інтригами збільшував це недовір'я" [10, с.93-94]. На більш об'єктивних позиціях ґрунтуються роботи М. Стахіва [11] та І. Нагаєвського [12].

В останнє десятиліття з'явилася низка робіт з військової історії України періоду 1917-1921 рр. і досліджень, присвячених українському офіцерству доби Центральної Ради, Гетьманату та Директорії. Хоча слід зауважити, що у сучасній історичній науці практично відсутні роботи, які б всесторонньо аналізували постать генерала О. Осецького. Більшість досліджень має фрагментарний характер, висвітлюючи лише окремі епізоди його життєвого шляху.

Так роботи Я. Тинченка [13; 14], присвячені українському офіцерству доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. У дослідженні, серед інших постатей українських військових, автор зупиняється і на О. Осецькому. Аналізуючи його діяльність автор зазначає, що О. Осецький "в історії України відіграв не дуже яскраву роль. Це була занадто романтична людина, в якої романтизм межував із соціалізмом. Як генерал О. Осецький не проявив себе, бо надто захопився революцією та її гаслами" [14, с.59]. Правда нижче, в цій же роботі, автор констатує, що фактично завдяки діяльності О. Осецького був організований український Генеральний штаб. "Це завдання О. Осецький виконав блискуче", - підкреслює автор. Далі, виходячи з біографічно-довідкового формату роботи, Я. Тинченко стисло наводить головні епізоди військової кар'єри О. Осецького у армії УНР до призначення останнього керівником української військової місії у Бельгії. Стосовно цього призначення, автор лише констатує: "Пам'ятаючи