У мемуарних джерелах знаходимо достатньо свідчень, які підтверджують поведінку О. Осецького. Зокрема, генерал В. Петрів, писав: "Думав [О. Осецький - авт.], що певними гаслами, можливо скерувати народні рухи в інше русло, а тоді коли це не вдавалося, коли політичне положення ускладнювалося, тоді радо переходив на нейтральні посади, які не вимагали займати виразне становище" [32, с.90]. Схожі думки залишив і М. Капустянський, який писав, що О. Осецького "ситуація цілком влаштовувала" генерал "отримував можливість не нести відповідальність за стан військових справ на стратегічному рівні" [1, с.269]. Необхідно відзначити, що найгіршим у тій ситуації було те, що політичні суперечки в уряді перейшли в регулярну армію і там знайшли "благодатний ґрунт". Замість того, щоб вирішувати стратегічні військові питання, чимало військових було втягнуто до різних політичних інтриг. Досить яскраво та детально цей сюжет розкритий у книзі В. Сідака [18, с.76-89].

При наявності законного уряду в Україні у листопаді-грудні 1918 р., називати повстанські загони Директорії республіканськими військами, напевно, є недоречним - авт.

Як Наказний отаман, О. Осецький мав координувати дії не лише армії УНР, а й Української Галицької Армії. Натомість, у реальних військових операціях, УГА діяла, фактично, на власний розсуд. Лише наприкінці квітня 1919 р. генерал-хорунжий О. Осецький зайнявся своїми прямими обов'язками. Він особисто очолив так звану Холмську ділянку фронту [13, с.317], [далі Холмська група - авт.], яка тримала позиції проти польської армії. Очоливши її, О. Осецький почав проводити низку змін у розташуванні військових частин. З військової точки зору пояснити процес реформування Хо- лмської групи генералом О. Осецьким досить просто - це була типова помилка слухачів та випускників російської Академії Генерального штабу. Замість того щоб об'єднати розпорошені військові частини, О. Осецький, навпаки, поділив їх на ще менші. Генерал мотивував свою позицію тим, що "після оголошеної ним мобілізації до армії з'явиться велика кількість добровольців" [14, с.61]. Наслідки реформ та командування О. Осецького не забарились: розкидані на великій території українські частини не витримали польського та більшовицького наступу у травні 1919 р. Використавши сприятливу ситуацію, польські та більшовицькі війська досить злагоджено діяли проти армії УНР. Польська армія розбила 4-у Сірожупанну дивізію і 16-го травня захопила Луцьк. У свою чергу, більшовицькі війська 19- го травня окупували Рівне. Натомість, О. Осецький, залишив напризволяще армію УНР.

Звичайно, списати всю провину за знищення у травні 1919 р. Північної та Холмсько-Галицької військових груп армії УНР на одного О. Осецького, було б несправедливо, однак він, безпосередньо, був причетний до Рівненської та Луцької катастроф. Українські війська було відкинуто в район Кременця-Волочиська. Досить яскраво, хоч і літературно, описав поведінку Наказного отамана після травневої катастрофи Є. Маланюк [1, с.337-338]. Невиправданою, з державної точки зору, після травневої катастрофи була позиція і Головного отамана. Наказним отаманом армії УНР він залишив О. Осецького. З цього приводу, варто навести слова Я. Тинченка: "С. Петлюра, як завжди дивився на це крізь пальці і не реагував на постійні пропозиції змінити Наказного Отамана" [14, с.61]. За логікою подій, С. Петлюра мав би зняти генерала О. Осецького з командування, але він цього не зробив. Щодо цього епізоду можна зробити тільки припущення - таким чином С. Петлюра черговий раз "висловлював" свою подяку О. Осецькому за антигетьманське повстання, фактично антидержавну зраду, у листопаді 1918 р.

Після Рівненської та Луцької катастроф, О. Осецький практично перестав займатись військовими проблемами і, в черговий раз, зо- середився на політичних питаннях. Так, прізвище Наказного отамана "прозвучало" під час судового процесу над полковником армії УНР П. Болбочаном. Повстання П. Болочана не є об'єктом нашого дослідження, для детального ознайомлення з цією сторінкою історії визвольних змагань, варто прочитати ґрунтовне дослідження В. Сідака, Т. Осташко, Т. Вронської [18], ми розглянемо лише позицію О. Осецького у червні 1919 р. Питання вирішення долі полковника П. Болбачана, належало до компетенції Наказного отамана О. Осецького і начальника штабу армії УНР А. Мельника. 10 червня 1919 р. за наказом Наказного отамана та начальника штабу був призначений надзвичайний суд щодо подій у Запорізькій групі. У свою чергу уряд Директорії затвердив окремим законом створення спеціальної Державної Слідчої Комісії, яка мала розглянути дії полковника П. Болбочана. 10 червня була винесена постанова про притягнення П. Болбочана до відповідальності "за злочинне захоплення влади - посади Командуючого Запорізькою групою" і "дезорганізацію військового фронту під час щасливого наступу проти ворога" [18, с.117]. У той же день вирок суду був оголошений П. Болбочану. Після розгляду всіх обставин "справи П. Болбочана", О. Осецький фактично відмовився затвердити вирок і "переадресував" ці повноваження на ім'я Головного отамана С. Петлюри. 12 червня Наказний отаман все ж видав наказ про затвердження смертного вироку полковнику і, водночас, передав справу на дослідження цивільній владі [4, с.169]. Позицію О. Осецького пояснити