Як на погляд автора статті, О. Осецький та інші, просто "зводили рахунки" з П. Болбочаном. Всі обговорення та апеляції справи були ні чим іншим, як намаганням придати вигляду певної законності зараннє винесеному вироку. Причому жоден не хотів взяти на себе відповідальність. Можливо цим пояснюється те, що 12 червня Наказний отаман затвердив смертний вирок, а 26 червня надіслав до канцелярії С. Петлюри листа, в якому просив Головного отамана дати остаточну відповідь стосовно подальшої долі полковника: "Прохаю повідомити, чи не буде яких-небудь розпоряджень від п. Головного Отамана по справі Петра Болбочана" [18, с.135]. Зрештою, за прямим наказом О. Осецького, вирок було здійснено 28 червня 1919 р. на станції Балін.

Зважаючи на військову-політичну ситуацію на фронті, на нестачу вишколених офіцерів, на власні помилки - генерал-хорунжий

Осецький реально міг заступитися за полковника П. Болбочана перед С. Петлюрою і або скасувати повністю вирок суду, або пом'якшити його. Варто згадати, що на ім'я як Головного отамана, так і Наказного отамана неодноразово надходили клопотання за полковника, зокрема, від 7-ї, 8-ї і частин 6-ї дивізії, особисто від командування Запорізького корпусу полковника В. Сальського та отамана Є. Коновальця. Виникає цілком очевидне запитання, чому генерал Олександр Осецький не захотів врятувати свого офіцера? На погляд автора, у позиції О. Осецького простежуються, як мінімум, два суб'єктивні моменти. Перший - генерал повністю залежав від С. Петлюри і не хотів йому суперечити. Про це можемо знайти свідчення учасників визвольних змагань, зокрема, кадрові офіцери В. Петрів та М. Капустянський прямо на це вказують [32, с.90;

с.87,269]. Другий - особиста неприязнь до П. Болбочана як до людини, яка займалася військовими питаннями, а не соціалістичною демагогією. Для підтвердження, можна навести цитати з архівних документів, які повністю представлені у вже згадуваній роботі В. Сідака, Т. Осташко та Т. Вронської [18, с.181-191,193-202].

Наведемо лише окремі моменти. 26 січня 1919 р. лист П. Болбочана до С. Петлюри, уряду, начальника Генерального штабу та ін.:". Вам необхідний був пожар. Перед повстанням я боявся аби після не повторилося безладдя, котре було при Центральній Раді і Міністерстві Голубовича - "ні - казали Ви всі - цього вже не буде, ми вже навчені". Хіба навчені. ... А Ви організатори армії хочете бути розумнішими від всього світу. Ні добродії Осецький і Тютюнник, а колись ще був і Жуковський, тільки дурень думкою тішиться, навіть большевики кинули той шлях на який Ви зразу думали піти, але правда не виходить нічого. Краще би Вам не братися не за своє діло" [18, с.196]. Ще один лист полковника від 10 лютого 1919 р.: "... хто з Вас задумувався над тим, яка доля чекає Україну? Ніхто! Ви всьому світові оголосили війну. Ви чепурилися перед Антантою і погрожували їй війною. . на що Ви спиралися, на яку силу? На "товаришів", на Волоха, на фендриків, на геніальних українських "Гінденбургів і Людендорфів" (Осецький, Тютюнник і Ко). Як Ви подивилися на мене, коли я одверто требував згоди з Антантою і негайної допомоги французькими військами. Я ніякої відповіді на свій доклад Петлюрі і Директорії не одержав" [18, с.201].

Фактично у цих двох листах, П. Болбочан звинуватив у некомпетентності не лише соціалістичний провід Директорії, а й особисто О. Осецького. П. Болбочан, як бойовий офіцер, який прекрасно розумівся на військових питаннях, об'єктивно оцінив всі "здобутки" О. Осецького як Наказного отамана. Тому для останнього, полковник був особистим ворогом, якого необхідно було фізично знищити, як застереження іншим. Це не стосується нашого дослідження, але пізніше цей принцип показового фізичного (і морального) знищення, був використаний більшовицькою владою.

Загалом же, на посаді Наказного отамана О. Осецький перебував до 26 липня 1919 р., коли одноосібне командування армією УНР повністю перейшло до компетенції С. Петлюри. О. Осецький після скасування цієї посади був відряджений до Головного управління Генерального штабу [18, с.78]. З одного боку, генерала було відсторонено від практичних дій щодо керування армією, але, досить скоро, С. Петлюра черговий раз згадав заслуги О. Осецького перед УНР. 10 червня 1920 року генерала було призначено керівником військової місії у Бельгії [33, арк.1].

Незабаром місія в складі чотирьох чоловік вирушила до місця призначення [34, арк.13]. Організація цієї місії, багато в чому, стала можливою завдяки активній діяльності А. Яковліва - голови дипломатичного представництва УНР у Бельгії. Так, на початку 1920 р. А. Яковліву вдалось налагодити контакти з міністром оборони Бельгії. Завдяки цим зв'язкам з'явилась реальна можливість найняти офіцерів та закупити військову амуніцію для української армії. Вже 30 жовтня 1920 р. у рапорті до військового міністра УНР генерал- хорунжий О. Осецький зазначав, що бельгійські кола виявили зацікавлення в реалізації військової амуніції та техніки для української армії [35, арк.1зв.]. Водночас, О. Осецький зауважив, що бельгійські як політичні,