так і комерційні кола з підозрою ставилися до діяльності військової місії УНР. Головним аргументом "прохолодного" відношення, була відсутність економічної, політичної та військової стабільності в Україні. У звіті О. Осецький констатував, що до українців ставились як до людей нездібних до творчої праці, які не вміють виконувати зобов'язання і вирішувати питання власного державотворення. Хоча, були і позитивні зміни. Так, військові замовлення бельгійські підприємці прийняли, але чекали на розрахунок з боку уряду УНР. У звіті О. Осецький писав до військового міністра УНР: "Щоб не зруйнувати вкінець всієї розпочатої місією справи, що може сильно дискредитувати не місію, а уряд в очах закордонних фінансових та комерційних кіл, слід негайно вирішити це питання" [35, арк.2]. За словами українського генерала, для остаточного розрахунку за військові замовлення, йому дали тиждень.
Голова місії рекомендував міністру закупити для української армії 35 важких автомобілів, 30 тракторів, 10 легких автомобілів, 60 мотоциклів, а також 10-20 тис. комплектів теплого одягу для військових [35, арк.3зв.-4]. Крім цього, бельгійці пропонували запчастини до техніки та військових спеціалістів, які зобов'язувалися перебувати в армії УНР впродовж шести місяців. Розрахунок, на думку українського військового, міг бути як фінансовий, так і товарний (цукром).
При цьому, генерал не запропонував жодного реального плану транспортування цукру до Бельгії. Хоча він прекрасно знав, що чорноморські порти України у 1920 р. контролювали більшовицькі війська.
Відправивши свій рапорт 30 жовтня, генерал О. Осецький жодної відповіді на свої пропозиції так і не отримав. З приводу такого ставлення до діяльності місії з боку урядових кіл УНР, він висловився досить категорично: "До нас негативно ставляться в Європі через те, що ми все вимагаємо, але нічого не даємо взамін. Досі жоден український товар не попав на ринки Західної Європи" [35, арк.5зв.]. Навіть у другій половині 1920 р. бельгійські підприємства готові були розпочати економічні відносини з урядом УНР, що в подальшому могло значно полегшити питання офіційного визнання Бельгією УНР. Однак, за відсутності чітких пропозицій з боку українського уряду, бельгійці не бачили можливості співпрацювати з Україною. Ставлення до УНР з боку економічних кіл Бельгії, були незабаром "підтверджені" і урядовими колами країни. В розмові з представниками української військової місії, бельгійський міністр Л. Делакруа висловив досить чітку позицію відносно ставлення до УНР. Він назвав українців "народом плачучим", який вмів лише нарікати на власні негаразди і не в змозі зробити щось практичне для того щоб інші європейські народи та уряди почали з ним рахуватись. Він підкреслив, що уряд Бельгії міг би серйозно ставитись до Директорії лише в одному випадку, коли б Україна заявила про себе як реальна військово-політична сила. Лише за цієї умови з нею розпочали б вести переговори як з юридичною особою і заключали військово-політичні союзи. На думку міністра, про Україну в Європі знали тільки через її природні багатства, але "з тих багатств ніхто нічого не бачив в Європі" [36, арк.88зв.].
Після цієї розмови, діяльність військової місії генерала- хорунжого О. Осецького в Бельгії не мала жодних перспектив та сенсу. Шанс розпочати економічні відносини, які б сприяли визнанню Бельгією незалежності УНР був остаточно втрачений. 1 серпня 1922 р. була ліквідована дипломатична місія УНР у Бельгії, тому реальних підстав для продовження переговорів з урядовими та економічними колами у О. Осецького не залишилось.
У 1923 р. генерал О. Осецький переїхав до Парижу. На відміну від багатьох інших, він не брав активної участі у політичному житті української еміграції, фактично не підтримував відносин ні з представниками уенерівського, ні гетьманського таборів. 26 лютого 1937 р. генерал-хорунжий, колишній Наказний отаман армії УНР, голова військової місії в Бельгії О.В. Осецький помер у Парижі.
Олександр Осецький був непересічною постаттю у військовій історії України періоду 1917-1921 рр. Пройшовши шлях від офіцера російської армії до одного з організаторів української армії, він залишив після себе досить багато запитань щодо окремих сторінок своєї біографії. Окремі аспекти його життя, зокрема участь в анти- гетьманському повстанні, стратегічні помилки у травні 1919 року, позиція у "справі" П. Болбочана заслуговують на подальше вивчення. Однак, беззаперечним фактом залишається те, що генерал, незважаючи на власні суб'єктивні прорахунки, сприяв розвитку незалежної України у період революційних подій 1917-1921 рр.
Джерела та література
Капустянський М. Похід Українських армій на Київ-Одесу в1919 році. - К., 2004.
Удовиченко О.І. Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921. - К., 1995.
Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. - Т. ІІ. - Українська Гетьманська Держава 1918 року. - К., 2002.
Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. - К., 2003.
Центральний державний архів вищих органів влади і управління України. - Ф. 3696. - Оп. 2. - Спр. 314.
Попенко Я. Діяльність А. Яковліва - українського дипломата, історика, юриста // Історичний журнал. - 2005. - № 3 (21).
Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. - Прага, 1929.
Тимошевський В. Шлях до катастрофи: Події в Рівнім. Повстання отамана Оскілка. - Відень; Київ, 1920.
Революция и гражданская война в описаниях белогвардейцев. Революция на Украине по мемуарам белых / Сост. С.А. Алексеев. - М.; Л., 1930.
Прохода В. Уваги до праці д-ра М. Стахіва