Трансформація політичної еліти в перехідних суспільствах має свої особливості в кожній країні зокрема. Ці особливості зумовлені передовсім історичними традиціями, рівнем політичної культури населення, характеристикою соціальної структури, наявністю та характером політичних партій, відносинами між ними, типом політичного режиму, в якому перебувала країна до початку трансформації, та іншими факторами. Від окреслених чинників залежить характер і зміст як трансформації суспільства загалом, так і зміни політичної еліти.

На основі досліджень, проведених у країнах Латинської Америки та, меншою мірою, Південної Європи, Дж. Хіглі і Р. Гюнтер розробили власну концепцію переходу еліти від авторитаризму до демократії, основною тенденцією якої вважають трансформацію еліт і політичних режимів від роз'єднаної до консенсусно єдиної еліти. У межах цієї концепції виділяють три ідеальні, або, особливо характерні типи еліт:

"роз'єднана" еліта, визначальними рисами якої є мінімальний рівень ціннісного консенсусу і взаємодії між фракціями еліти в межах існуючих політичних інститутів та необмежена політична боротьба за принципом "політика як війна". Такому типу еліт відповідають нестабільні політичні режими (як демократичні, так і авторитарні);

"консенсусно єдина еліта", яка характеризується ціннісним консенсусом й інтегральною взаємодією між фракціями еліт відповідно до існуючих політичних інститутів, у рамках яких політичні конфлікти відбуваються за принципом "політика як торг". Цьому типу еліт відповідають стабільні представницькі режими (скажімо, номінально демократичні); "ідеологічно єдина еліта", при якій ціннісний консенсус і взаємодія між фракціями еліти в межах діючих політичних інститутів забезпечується домінуванням тієї частини еліти, чия ідеологія визначає характер офіційного політичного курсу. Такому типу еліт відповідають стабільні непредставницькі політичні режими, де навіть при наявності демократичних інститутів відсутня політична конкуренція еліт за підтримку мас [5, с.80].

У рамках концепції переходу до демократії виділяються дві основні моделі "демократизації": "пакт" і "конвергенція" еліти [6, с.72- 73]. "Пактом" називається варіант переходу, коли еліта раптово і усвідомлено перебудовує свою структуру та внутрішні взаємовідносини, її нова та стара частина домовляються про компроміси з надзвичайно важливих питань, прикладом чого є трансформація еліт у Іспанії та Чілі. Передумовою для підписання "пакту", як правило, є загострений конфлікт, під час якого всі фракції або частини еліти зазнають відчутних втрат. Особливістю "пактового" переходу є його короткочасність: еліта або швидко знаходить вихід, виробляючи основні компоненти консенсусу, або не знаходить його взагалі. Іншою особливістю цього варіанту є таємність і замкненість кола учасників "пакту". Головну роль у ньому відіграють актори, пов'язані з попередньою елітою, які прагнуть обійтися без широкого звернення до населення.

"Конвергенція" - процес, який відбувається в умовах перехідного періоду до демократії та пов'язаний з необхідністю мобілізації мас опозиційними фракціями еліти, що перебувають у стадії формування, для досягнення успіху в електоральній гонитві і здійснення коаліційної політики. "Конвергенція" дозволяє старим гравцям, які діють на полі політичної гри, змінювати свої ролі й відкривати шляхи для залучення до гри нових гравців. Про завершення цього процесу свідчить перемога на виборах колишньої дисидентської або периферійної фракції еліти. Як і у випадку "пакту", "конвергенція" еліт призводить до утворення консенсусно єдиної демократії та консолідації демократичного режиму. Різниця між "пактом" і "конвергенцією" полягає в тому, що остання відбувається за рахунок активної участі населення, з'являються чиселенні нові актори. Необхідно зазначити, що, на думку Дж. Хіглі і Р. Гюнтера, "конвергенція" може бути тільки другим кроком демократизації (після "пакту") [6, с.73] і, крім того, потребує невизначено затяжного проміжку часу. Ці твердження є досить суперечливими і, очевидно, що подібні моделі не можуть повністю пояснити політичні процеси, які відбуваються у суспільному житті перехідних суспільств.

На думку В.Я. Гельмана, в порівняльній історичній перспективі виділяються ще дві моделі елітної трансформації:

довгострокова - "конвергенція еліт", яка складається під впливом "процесу накопичення", що триває десятиріччями, а інколи сторіччями, і призводить до створення заснованого на порозумінні союзу еліт;

короткотермінова - "співтовариство еліт": коли еліти, після непримиренної конфронтації, раптово та усвідомлено реорганізовують свої інтереси, домовляючись про компроміси з важливих пунктів розбіжностей [5, с.80].

Модель "співтовариство еліт" дуже споріднена із моделлю "пакту", про яку ми згадували вище. Пактовий перехід, який базується на компромісах елітних груп (наприклад, щодо норм і правил політичної діяльності), прийнято вважати найефективнішим шляхом до демократії.

Аналізуючи склад російської еліти, О. Криштановська констатує, що до кінця 1994 року, порівняно з радянським періодом, відбулася зміна політичної еліти. Ця трансформація не була докорінною, вона була невеликою, а проте, відбулося омолодження правлячого прошарку, в її складі знизилася частка вихідців із села, підвищився освітній рівень її представників [7, с.60-63]. Цікавий аналіз процесу зміни еліт пропонує І. Куколєв. Він виділяє декілька моделей, за допомогою яких можна розкрити суть трансформації елітних груп.

Модель перша - "зміна потоків". Трансформація розглядається як послідовна зміна декількох хвиль правлячої еліти. На кожному етапі трансформації попередня хвиля правлячої еліти висуває на керівництво наступну, а вона, у своєю чергу, стає політичним "могильником" для тих, хто її висунув. Наприклад, "брежневська