Модель друга - "політичний капіталізм". Це найрозповсюдже- ніша концепція трансформації. Вона базується на тому, що в СРСР існував реально правлячий клас - партійно-радянська номенклатура. Зміст "перебудови" повинен був полягати у конвертації політичного капіталу в капітал економічний. Політичні еліти почали змінюватися першими і досить швидко заповнили дві нові ніші - нової політичної еліти і нової економічної еліти. Використовуючи власну владу, політична номенклатура першою освоїла механізми приватизації державної власності і на основі цілої низки послідовних дій утворила велику частину нової фінансової еліти, нової підприємницької еліти і частково заповнила нові політичні інститути.

Модель третя - "бунт економічної еліти чи пробудження регіональних еліт". Номенклатура складалася із двох великих суперечливих частин - партійних працівників і господарських керівників. Кожна із частин номенклатури мала ту чи іншу владу і розпоряджалась тими чи іншими ресурсами. Займаючись безпосередньо виробництвом, забезпечуючи його функціонування, господарники не були в такому привілейованому становищі, як партійна верхівка. "Перебудова" стала бунтом господарських, економічних еліт, які вимагали зміни політичних позицій і розкріпачення своєї діяльності. Партійна еліта розкололася, і регіональна частина долучилася до господарської. Внаслідок об'єднання "реформаторських" фрагментів номенклатури відбулося формування сучасних елітних груп, які становлять певний "сплав" колишніх господарських і партійних регіональних еліт.

Модель четверта - "роль контреліти". У цій моделі відображені публічні і соціальні моменти політичного процесу. Господарська еліта в боротьбі проти "партократів" використала як свого політичного союзника контреліту (культурну і науково-технічну інтелігенцію), яка зруйнувала вищу політичну компоненту номенклатури і привела до влади економічну еліту та номенклатуру другого і третього ешелонів, частково з'єднавшись з ними [8, с.83-84].

На думку О. Мясникова, процес заміни еліт може відбуватися за двома варіантами: "консолідації" та "вічного конфлікту". "Консолідація відбувається завдяки формуванню і стабілізації блоку: господарська - державна (політична) - партійна еліта, через встановлення зв'язків і міцних відносин між родинними угрупуваннями у всіх трьох секторах. Очевидно, що домінувати і керувати у цьому випадку буде "господарський корпус". Реалізувати це можна лише нечи- сельною і згуртованою командою на рівні супереліти - наявності фракцій правлячих угрупувань у всіх гілках влади та у вертикальних структурах управління державою. Виникне потреба у створенні власних масових політичних організацій чи перетворенні існуючих партій і рухів у правлячі". Варіант другий - "вічний конфлікт". Правлячі угрупування прагнутимуть до внутрішньої консолідації і .розпадатися, шукати підтримки у середовищі господарників, підприємців і ... відмовлятися від укладених угод. Триватиме боротьба за виживання між угрупуваннями в еліті; витіснення з еліти представників "неконкурентноспроможних" шарів, які потрапили у верхні ешелони влади; формування ядра політичної еліти із господарників. Перспектива виходу із "вічного конфлікту" залежить не тільки від результату боротьби між господарською елітою і "новими економічними прошарками", але й від того, коли в еліті з'являться люди нового покоління, які зможуть генерувати ідеї і виробляти стратегію суспільного розвитку, узгоджувати інтереси всього спектру соціально-політичних сил [2, с.60].

Я. Пляйс виділяє перехідний, точніше кажучи, комбінований тип політичної еліти, називаючи його конгломератом еліт. Основу такого типу еліти утворює партійно-державна номенклатурна еліта радянського періоду. Вона має як незаперечні плюси, так і неспростовні мінуси. Плюси полягають у багатому адміністративному досвіді, у потужних розгалужених зв'язках, у вмінні впливати на маси і, якщо треба, маніпулювати ними. Мінусами можна вважати насамперед те, що, звикнувши за багато років до адміністративно-командної системи управління, еліта з труднощами, і найчастіше формально, переходить до нових демократичних стилів поведінки і методів управління. Ще одним її мінусом є ідеологічний і політичний догматизм, невміння (а часто й небажання) бачити навколо себе нові життєві реалії у масштабі країни, орієнтуватися в них і відповідно змінювати свої погляди чи принципи.

Другий прошарок цього типу еліти складається з кадрів середнього покоління, які встигли у 80-х роках пройти "комсомольську школу". Найважливішими чеснотами цих особистостей є такі риси, як динамізм, ділова хватка, наполегливість. Мінусами можна вважати недостатній досвід роботи на загальнодержавному рівні, ідеологічну нерозбірливість.

До третього, найменш численного, а проте вельми впливового прошарку еліти належить та частина політичної еліти, яка виросла на тіньовому бізнесі. Цю "тіньову" еліту можна визначити як антиелі- ту. її плюси - великі, а той дуже великі гроші, ділова хватка, вміння взаємодіяти з тіньовим бізнесом і криміналом. Мінуси - аморальність, космополітизм. Інтерес цієї частини еліти полягає в тому, щоб за будь-яку ціну нагромадити якомога більше грошей і керувати за їх допомогою [9, с.45-47].

Досліджуючи процеси зміни еліт у пострадянський період, Г. Ашин виокремлює низку проблем перехідних суспільств. Цей процес супроводжується обов'язковою трансформацією еліти з тоталітарної в демократичну. Партноменклатура КПРС, яка узурпувала владу в СРСР, зійшла з політичної арени; саме проти неї і був спрямований основний удар демократичних перетворень. З іншого боку, зміни еліти взагалі не відбулося: попередня номенклатура в основному збереглася де-факто, лише змінивши свій вигляд - з партократичного на псевдодемократичний; і виникла неономенклатура. Ще одна точка зору, зміна еліт - це лише видимість: раніше реально керувала бюрократична еліта, а не комуністична