еліта. Та сама бюрократія керує і сьогодні. Четвертою інтерпретацією проблеми зміни еліт є теза про те, що і комуністична, і демократична еліта себе скомпрометували, і тому необхідна нова, "незаплямова- на" еліта [10, с.47]. Г. Ашин зазначає, що нова еліта формувалася частково в надрах КПРС з тих, хто боровся з її консервативною більшістю, і тих, хто відчув нові тенденції, поспішив з кар'єрних міркувань відмежуватися від партії і примкнув до нових структур, частково - із лідерів неформальних рухів. Нова еліта, на відміну від старої еліти, неоднорідна з погляду як політичного походження, так і компетентності, професійних якостей, ідеологічних орієнтацій. Постто- талітарна еліта плюралістична ідеологічно і політично, погляди її більшої частини ще не сформувалися.
На думку Г. Ашина, "рекрутування пострадянських еліт у багатьох випадках виявляється копією з номеклатурного рекрутування. Власне тому пострадянську еліту небезпідставно називають неоно- менклатурною" [11, с.92].
Номенклатурне рекрутування опиралось на чіткі "правила гри": осіб, які потрапили в номенклатурні списки, чекала, як правило, заздалегідь визначена, довга кар'єра. Пострадянському рекрутуванню еліти властиві менша регламентація і багатоканальність. Плюралізм еліт (політична, економічна та інші), які прийшли на зміну єдиній номенклатурній еліті, означає різницю каналів і шляхів рекрутування еліт, різницю правил і норм, які складаються протягом просування догори в різних елітних групах і прошарках. Загалом, просування в еліту пришвидшилось у 90-ті роки: з'явилося більше можливостей у відносно молодих людей зайняти елітні позиції. У зв'язку з розпадом старих політичних систем та необхідністю якнайшвидше формувати нові, у 1991-1994 роках було створено умови для часткової зміни й оновлення еліти, приходу нових людей в політичну еліту. Це був шлях швидких, інколи карколомних кар'єр і не менш швидких падінь. І хоча злети й падіння продовжувались, у другій половині 90-х років притік свіжих людей в еліту зменшився, відбувається процес зміцнення виконавчих органів порівняно з представницькими, збільшується кількість призначених на елітні посади; доступ в елітні групи обмежується. Це пояснюється сформованістю у попередній період основної структури еліти.
М. Сазонов визначає кілька стадій посттоталітарної трансформації радянської політичної еліти.
Перша - спроба реформувати політичну та економічну систему, пристосувати її до нових реалій, "вдихнути в неї друге дихання", внаслідок чого еліта втратила свою колишню монолітність і дезінте- грувалася.
Друга стадія пов'язана з наростанням дезінтеграційних тенденцій всередині СРСР і посилення автономності регіональних політичних еліт.
Для третьої стадії характерна активна участь "пізньої генерації" еліти та регіональних еліт у перерозподілі державної власності. З комсомольських комерційних структур згодом вийшло чимало підприємців пострадянської доби.
Наступним етапом капіталістичної трансформації радянської еліти була прихована від широкої громадськості приватизація най- перспективніших промислових підприємств, фінансових структур. Приватизація "держави державою" (через її чиновників) переважно вже була завершена, коли оголосили масову приватизацію [12, с.359-360].
В. Тертичка зазначає, що елітні групи в суспільстві, яке трансформується, поділяють на "протоеліту" - лідери громадських організацій, парламентських груп і фракцій, урядовці, керівники промислово-фінансових груп, банків; "псевдоеліту" - частина депутатів, випадкові особи у політиці, популісти і ватажки організованої злочинності; "постеліту" - частина колишньої номенклатури; "статоелі- ту" - вчені, митці, "акули пера", висококваліфіковані адвокати та інші [13, с.108].
На думку В. Буреги і В. Заблоцького, середовище еліти в перехідному суспільстві заповнене конгломератом утворень. До них належать представники:
супереліти (діячі різних галузей, які відповідають найвищим вимогам сучасності та є частиною іміджу України на міжнародній арені);
"реаеліти" - носії високого громадського авторитету (письменники, науковці, митці);
"протоеліти" - репрезентують поступове утворення еліти нового ґатунку і керуються відносно цивілізованими правилами гри. Це представники нового економічного класу, лідери впливових політичних партій, впливові журналісти, частина урядовців, керівники парламентських фракцій тощо. До представників цього прошарку можна віднести групу "фіктивної еліти" (тих, хто ніби обіймає високі посади, але фактично їм не відповідає ані за особистими якостями, ані за реальним впливом);
"квазіеліти" - діячі, які мають певні ознаки "елітарності", але насправді елітою не є (частина депутатів, які потрапили до парламенту випадково, урядовці, які використовують своє крісло для гідного "старту" у великий бізнес тощо); "латентеліти", або "тіньової еліти", - ті, хто здійснює реальний вплив, але не бажає оприлюднення внаслідок переважно незаконного характеру діяльності (олігархи, "хрещені батьки"); "екс-еліти" - частина старої еліти, що зберігає певні позиції в суспільно-політичній діяльності [14, с.69-70].
Підтримуючи теорію В. Парето про циркуляцію еліти, яка відбувається у двох основних формах: як заміна однієї еліти іншою і як просування нееліти в еліту, болгарська дослідниця А. Крестєва зазначає, що "на відміну від герметичної комуністичної еліти, посткомуністична має значну пропускну здатність. Ця особливість найбільше виявилася на початку змін, коли, наприклад, у Болгарії, протягом місяців асистенти стали міністрами, адвокати - прем'єрами, письменниця - віце-прем'єром. Ця відкритість демократичної еліти, яка сформувалася, була природною: окрім малочисельних дисидентів і перших партійних функціонерів, вона не мала інших кадрових резервів і повинна була рекрутувати своїх членів ззовні. Істотним індикатором життєвої еліти є збереження цього зовнішнього джерела оновлення" [15, с.24].
На думку німецької дослідниці У. Хоффман-Ланге, у процесі політичних змін трансформація еліти виступає у двох формах. Перша - циркуляція індивідів - членів еліти - на керівних посадах у тих політичних інститутах і приватних організаціях, які зберегли свою силу і базову організаційну структуру зі зміною режиму. Уряди, парламенти,