Досліджуючи взаємини православної церкви і мирян І. Лиман сконцентрувався на розгляді державної регламентації функцій духовенства щодо парафіян і практики пастирської діяльності на півдні України; місіонерської діяльності і заходів проти відпадіння від офіційної церкви; релігійного виховання у світських навчальних закладах Південної України і участі у цьому православного духовенства; характеру народної релігійності, впливу на неї традиції, історичних умов, заходів офіційної церкви. На особливу увагу заслуговує такий, висновок, до якого приходить дослідник: при тому, що однією з провідних тенденцій державної політики в церковній царині впродовж останньої чверті XVIII - середини ХІХ ст. було посилення контролю та регламентації духовного життя населення з одночасним розмежуванням сфер сакрального і мирського, сила традиції, свідомий чи несвідомий опір мирян, у певному сенсі — їхній освітній рівень, так само як і освітній та культурний рівень самого духовенства, не дали можливості уніфікувати народну релігійність і зробити її тотожною чи хоча б близько наближеною до релігійності офіційної.