робочий день був значно довшим [8, с.65]. У зв'язку з відсутністю архівних даних, звернемося до періодичної преси тих років. За змістом газетних оголошень можна простежити, наявність попиту на того чи іншого представника вільної професії. Ось як про це писала газета "Киевлянин" у 1901 р.: "...шукають учительку - 240 руб. на рік; підготувати дітей у гімназію (знання німецької, музики); проїзд та утримання забезпечуються..." [9, с.3]. У тому випадку, коли на сторінках газет було більше оголошень про пошук роботи та пропозицій своїх послуг лікарями, юристами, вчителями та акторами, відповідно, між ними посилювалась конкуренція, і, як наслідок, їх зайнятість була нижчою. В іншому випадку, коли таких оголошень було мало, а збільшувались пропозиції надати роботу, відповідно, зайнятість вищезгаданих професій зростала.
Загалом, серед більш заможних верств населення Наддніпрянщини спостерігалась стала тенденція до зростання середнього класу (з доходом від 1 до 10 тис. руб. на рік). Його представники, як правило, не переобтяжували себе надмірною працею, мали набагато якісніші умови праці, ніж у робітників, а їхній робочий час завжди чітко регламентувався та оплачувався.
Одним з головних показників життєвого рівня є заробітна плата і рівень доходів. Перш ніж перейти до детального дослідження даних параметрів, доцільно розібратися в суті цих понять. Як свідчить історія світової економічної думки, науковці мали і мають різноманітні підходи щодо визначення даних економічних категорій. Прибічники школи фізіократів, яка виникла на початку XVIII ст. у Франції, стверджували, що заробітна плата є результатом продажу праці робітником для інших [10, с.55].
Видатний класик англійської політекономії Адам Сміт у своїй роботі "Дослідження про природу та причини багатства народів" показав, що основні класи (землевласники, капіталістичні фермери, кредитори) отримують первісні доходи. Доходи ж інших груп він вважав вторинними. До них він відносив і заробітну плату [10, с.66]. Давид Рікардо показав, що як і всі інші товари, тобто предмети, що купуються й продаються і кількість яких може збільшуватись або зменшуватись, праця має свою природну і свою ринкову ціну [10, с.76]. К. Маркс у своїй головній праці "Капітал" з цього приводу довів, що вартість робочої сили, як і всякого іншого товару, визначається робочим часом, необхідним для виробництва, а значить і відтворення цього специфічного предмета торгівлі [11, с.172,550]. Найгуманніше з даної проблеми висловлювався наш вітчизняний економіст М.І. Туган-Барановський. В своїй праці "Соціальна теорія розподілу" він писав, що: "...робоча сила - це сама людина" [12, с.143].
Отже, узагальнюючи вищесказане, необхідно підкреслити те, що на сьогоднішній день немає єдиного підходу до визначення даних понять. На думку автора, розмір заробітної плати та доходу повністю залежить від кон'юнктури ринку праці, який згідно закону "попиту і пропозиції" постійно регулює і кількість зайнятих в тій чи іншій сфері і розмір їх заробітної плати та доходу.
Доходи та прибутки вищих верств населення міст можна поділити на такі види: а) торговий прибуток; б) прибуток з нерухомості; в) прибуток з промислових підприємств; г) доход з кредиту, цінних паперів, вкладів у різноманітні банківські установи. Заробітна плата поділяється на два види: погодинну і відрядну. Відповідно, всі інші її різновиди так чи інакше відносяться до цих двох видів. Досліджуючи оплату праці взагалі, варто зауважити, що вона мала свої особливості, як в кожній галузі економічного життя суспільства, так і окремої верстви населення.
Невід'ємною складовою еліти міського населення губерній Правобережної України були чиновники різноманітних державних установ, таких як міські управи, губернські, земські та інші органи влади. За свідченням архівних джерел, державні чиновники центральних міністерств і відомств мали досить істотне грошове утримання. Так, чиновники відомства губернських фабричних інспекторів мали надзвичайно диференційоване грошове утримання [13, арк.91].
Якщо аналізувати розміри заробітної плати провінційних чиновників автор вважає доцільним звернути увагу на той факт, що найвища заробітна плата була у членів міської управ. За додаткову роботу чиновники отримували відповідну винагороду в грошовій формі, яка складала від 18 до 112 руб. на місяць. Зрозуміло, що її розмір залежав від посади чиновника, розміру і характеру виконаної додаткової роботи. Крім таких доплат, в управі існувала ще система винагород, які виплачувалися всім службовцям на честь свята Різдва Христового (від 31 до 50 руб. залежно від посади), а також окремим службовцям на честь ювілеїв та інших значних випадків від 45 до 135 руб. [14, арк.118,149,150]. Зацікавленість у службі чиновників викликала десятивідсоткова прибавка до їх грошового утримання за кожну трирічну вислугу [14, арк.194; 15, арк.2-13]. Необхідно зауважити, що будь-які зміни у платі державних службовців завжди висвітлювались у пресі [16, арк.11,12; 17, с.3].
Однією з найбільш високооплачуваних категорій службовців губернських міст була поліція. Після підвищення грошового утримання в корпусі жандармів ситуація істотно змінилася. Як стверджують А.С. Чайковський та М.Г. Щербак, у цей період бажаючих перевестися з армії в жандарми було багато. Наприклад, у 1871 р. подали відповідні рапорти 142 офіцери; з них шеф жандармів відібрав 21, а комісія рекомендувала зарахувати лише 6 [18, с.90].
Серед місцевих представників карального апарату царської влади протягом другої половини ХІХ ст. оклади також істотно зросли. Вже у 1884 р. грошове утримання губернаторів становило від 5 до 8 тис. руб. на рік, а віце-губернаторів -