За штатом 1863 р. столичний ординарний професор університету вже отримував разом з доплатами 3000 руб. на рік., тобто 250 руб. на місяць, а кваліфіковані столичні робітники - 15-20 руб. на місяць [38, с.384].

Досить поширеним було і приватне навчання дітей як у всій Російській імперії, так і на території українських земель зокрема. У справі приватної освіти спочатку переважно домінували іноземці, яких аристократи запрошували з-за кордону. Проте, згодом вітчизняна еліта все більше звертає увагу на своїх фахівців. Ось як про це пише І.М. Долгорукий: "Сестра моя. приняла к сыну своему Русского учителя, пожилого и хорошо рекомендованного. Не говоря об условиях его, которые ни как не ровня с кондициями иностранных, ибо он получает, кроме готового содержания 2000 рублей в год деньгами, что весьма обременительно и для порядочного состояния, этот учитель обучает многому и обучает хорошо." [39, с.36].

За університетським статутом 1884 р. ординарний професор отримував заробітної плати 3000 руб. на рік; екстраординарний - 2000, доплата за деканство - 600 руб., ректорство - 1500 руб.

Було введено додаткову гонорарну систему оплати по 1 руб. за недільну годину (із коштів, які вносились студентами за право здавати той чи інший курс), ( на практиці це не перевищувало 300 руб. на рік, хоча деякі професори юрфаку могли заробляти і до 12 тис.).

У середньому професорська заробітна плата становила 3300 руб. на рік, або 275 на місяць. Для порівняння армійський полковник командир полку отримував 3711 руб. (зате на пенсію офіцери виходили по вислузі 35 років, а вузівські викладачі - 25, до того ж професор міг займати кафедру і після виходу на пенсію, отримуючи таким чином подвійне утримання). Обсяг середньорічного заробітку робітника по всій імперії у 1890 р. становив 187,6 руб. (min - 88,54 руб., max - 606 руб.). Столичний професор отримував у 20 разів більше московського робітника [40, с.49].

У наступні десятиріччя ціни і заробітна плата почали швидко зростати. Університетський статут та штати з 1884 р. до 1917 р. залишались незмінними (у 1902 та 1913 рр. викладачі отримали доплати). У 1912 р. у Воронезькому сільськогосподарському інституті утримання професора становила 4500 руб. (3000 руб. та по 750 руб. столових та квартирних грошей); ад'юнкт-професор - 3000 руб.; штатний викладач - 2100 руб.; старший ассистент та лаборант - 1500 руб.; молодший ассистент та лаборант - 1200 руб. Середньорічні ціни в той період тут були такими: пуд картоплі - 13 коп.; яловичини - 4,5 руб.; баранини - 4,15 руб.; свинини - 4,95 руб.; сала свинячого - 8,05 руб.; масла вершкового - 17 руб.; кінь - 73 руб.; віл - 92 руб.; корова дійна - 61 руб.; льоха - 22 руб.; вівця - 7-8 руб. Лаборантка у вузі отримувала заробітної плати більше порівняно з середнім заробітком робітника в 4,7 рази, заробітна плата професора перевищувала в 22 рази заробіток робітника у ХІХ ст.

Загалом виходило, що важкою фізичною працею (не менше 15 годин на день) можно було заробити 82 коп., а висококваліфікована праця професора коштувала в 17-18 разів дорожче. Праця інститутського лаборанта цінилася вище у 4,7 рази у порівнянні з селянською. На 82 коп. можно було придбати 79 кг картоплі або 3 кг яловичини [39, с.36].

Про зарплату житомирської інтелігенції свідчить преса того періоду. Так, у 1906 р. повідомлялося про збільшення грошового утримання викладачів семінарських училищ з 1 вересня. Газета "Волынь" писала, що ті викладачі, які мали стаж роботи до 5 років при окладі 750 руб. на рік, отримуватимуть надбавку 90 руб. на рік; зі стажем від 5 до 10 років при окладі 900 руб. на рік - 90 руб.; понад 10 років при окладі 900 руб. - 180 руб. [39, с.36].

Загальна картина заробітної плати та доходів різних верств міської еліти в ті часи була б неповною, якщо не згадати про податки, збори та інші відрахування. І в минулому, і зараз є два основні види податків: прямі і побічні. До прямих належать податок на прибуток, доход та ін. Побічними прийнято вважати спеціальні податки, а також ті, які сплачують, фактично, споживачі, купуючи той чи інший вид товару. Так, законом від 2 січня 1906 р. було внесено зміни до ст. 101 "Положення про промисловий податок" і, відповідно, підвищено ставку податку на прибуток акціонерних товариств у цукровій галузі до 30% [41, с.3]. Такі дії уряду призвели до автоматичного скорочення фінансування соціальної сфери, зростання політичної напруженості. Не залишались без обкладання податками і більш заможні верстви населення. Крім прямих, вони платили і побічні податки, а також ряд внесків та зборів. Так, "Киевлянин" у 1900 р. повідомляв про введення в Бердичеві нових податків на шкірозавод- чиків з метою спрямування коштів на поліпшення санітарного стану міста [6, с.144]. Проте, хитрі підприємці перекладали