Таке політичне існування "партій влади", що вирішують вузько картельні інтереси призвело до нівелювання самої ідей створення партій, як об'єднань громадян. Цим партіям можна дати наступну характеристику: в очах суспільства вони непотрібні, створені без врахування історичних традицій українського народу на базі законодавчо закріпленого радянського політичного досвіду, увібрали в себе всі недоліки даного виду партійної будови. Тому внутрішньо нестійкі і недовговічні, не мають стратегічного бачення розвитку країни і спрямовують свою діяльність на вирішення поточних проблем вузького кола власних засновників.

Поруч з цим визначенням стосовно до тієї чи іншої партії термін "партія влади" можна розглядати і як узагальнююче визначення інструменту та засобу в процесі збереження (консервації) влади партійно-господарською номенклатурою УРСР. На такий хід думок наштовхує теза Л. Кучми з його твору "Після Майдану". В ній він з жалем спостерігає за тим, як його кадри гризуться за владу [22, с.148]. Втім, і сам Кучма, і більшість з сучасної політичної еліти вперше як саме українська еліта з'являються в кадровому наповнені Державної Думи України та на посадах представників Президента в регіонах [23]. Саме Л. Кравчуком була збережена частина республіканської номенклатури в нових політичних інститутах. До речі, поділяють дану точку зору і фундатори ПСПУ. Проте під власним, революційним кутом. Так до групи "контрреволюціонерів" та найманців МФВ вони відносять як керівників цього "антинародного заколоту партноменклатури" Л. Кравчука, І. Плюща, О. Мороза, Л. Кучму, О. Ткаченко. В. Фокін, Є. Марчук, П. Лазаренко та В. Пустовойтенко, що, на думку прогресивних соціалістів, були виконавцями; речниками ж були І. Юхновський, А. Гальчинський, В. Пинзеник, С. Терьохін. Фінансовим забезпеченням, на думку В. Марченко, займались В. Гетьман, В. Ющенко, С. Тігіпко. А в ролі політичної обслуги виступили П. Симоненко, В. Довгань, Ю. Тимошенко,

Медведчук, О. Матвієнко, Ю. Костенко, В. Чорновіл, Т. Стецьків,

Соболєв [24, с.73]. З притаманною їй "революційною прямотою" Н. Вітренко дещо перебільшила, а щось недомовила. Дійсно, вилучивши з цього списку лідерів НРУ, та додавши керманичів самої ПСПУ, отримаємо картину дуалістичної партійної системи уересе- рівської номенклатури. Де навколо "партій влади" існують створені ними ж партії - сателіти, протистояти яким "призначено" представників умовної ліво-консервативної опозиції. З впевненістю можемо сказати що партійна, радянська та виробнича еліта не лише збереглась у владі персонально, а й перенесла в сучасні умови традиції неформальних владних відносин часів СРСР. Тому то ми й спостерігаємо плинність партій. Але не бачимо оновлення інститутів влади новими політичними акторами. Тобто, за біографією того чи іншого політика ми отримуємо можливість дослідити і історію створення та діяльності тієї чи іншої партії, а не навпаки, за традицією політичної боротьби партії передбачити майбутнє її керівництва та самої організації взагалі.

На бажання зберегти такий стан речей вказують і деякі факти з практичної діяльності сучасної владної еліти. Так, пропонуючи в 2006 р., законодавчо збільшити прохідний бар'єр у виборчих перегонах до парламенту до 7 %о нардепи від БЮТ позитивний наслідок такого нововведення бачили у створенні в Україна "двопартійної системи, де одна партія стане захисником великого бізнесу, ідей глобалізації та космополітизму, а інша партія - форпостом соціальної солідарності, етнічного самовизначення та захисту української економіки від зовнішніх нападів" ( проект С. Терьохіна).

Ще раніш таким форпостом номенклатурного марнославства стає Орден Святого Станіслава, до якого увійшли чотири сотні вищих чиновників країни. Серед віконтів та віконтес були ліві і праві, помаранчеві і біло-сині, представники бізнес структур всеукраїнського, міжнародного і регіонального масштабу. Не залишила без своєї присутності дане об'єднання і творча інтелігенція.

Тобто, "партія влади" може бути визначена як неформальний стан самозбереження в сучасній політичній еліті представників радянської номенклатури В процесі консервації та збереження власних владних повноважень вони залучують як законодавчі важелі, так і державотворчі процеси, створюючи нові інститути влади. У цьому випадку до речі знімається конфлікт між визначеннями "номенклатура" та "еліта". В рамках існування "партії влади" нова українська еліта забезпечує старій радянській номенклатурі ідеологію виправдання її існування.

Отже, "партія влади" - це одночасно і конкретна громадська організація, і умовне визначення процесу збереження влади старою радянською номенклатурою через присутність її представників, пов'язаних між собою неформальними відносинами та моральними цінностями доби УРСР-СРСР, в усіх гілках влади.

Джерела та література

Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК, 1992-2005. - К., 2005.

Программа СПУ (новая редакция). Устав СПУ. Политсовет СПУ. - К., 2005.

Постанова Політбюро СДПУ(О) "Про підготовку до вступу СДПУ(О) в Соцін- терн" від 10 березня 2000 р. // Поточний архів Виконкому СДПУ(О).

Грачев М. Определение понятий "политическая коммуникация" и "политическая информация" // http://grachev62.narod.ru/Ac_pr/G5_1.html.

Васютинський В. З досвіду психосемантичного вивчення масової політичної свідомості громадян України // Українські варіанти. - Львів, 1997. - Ч. 1.

Колодій А. Політичний спектр: про деякі критерії "лівих" і "правих" політичних рухів у посттоталітарних суспільствах // Філософська і соціологічна думка. - К., 1995. - Ч. 9-10.

Дністрянський М. Етнополітична географія України: