Представники "тоталітарної школи" переконливо довели, що всі тоталітарні режими з'являлися з рухів, які стимулювалися соціальною або національною ураженістю та/або надихалися ідеями пе- реулаштування світу чи даного суспільства. У випадку Російської імперії початку ХХ ст. виникла політична партія нового типу, від початку існування орієнтована В. Леніним на універсальне переулаш- тування соціального порядку, світову революцію, збройну боротьбу, що несла у собі величезний потенціал реалізації харизматичних ідей насильницькими методами у випадку приходу до влади. Після 1917 р. ці методи перетворювалися у сутність політики Компартії - відверто терористичної по відношенню до суспільства.

Одночасно у світовій історіографії публікувалися праці Е. Карра, Р. Девіса, І. Дойчера, М. Левина [4; 5; 6; 7] та ін., які розглядали події у Радянському Союзі поза сегментами "тоталітарної школи". Утім, ці дослідження аналізували події "радянської історії" без належної уваги до соціальних та національних проблем, які залишалися "неораним ланом" для інтелектуальних зусиль, хоча дозволяли висвітлити суттєві механізми функціонування феномену, що отримав назву "сталінська диктатура". Названі вище історики зосередилися на змінах у Компартії та її керівництві після захоплення влади у центрі Росії, проблемах встановлення життєздатної системи державного управління, економічної модернізації, існування СРСР в умовах міжнародної ізоляції тощо.

Починаючи з 1960-х рр., в США та Західній Європі нова хвиля вчених, зокрема соціальних істориків, привернула увагу до соціальних та національних факторів історичних процесів в СРСР, піддала жорсткій критиці "тоталітарну школу". Не вдаючись до детального аналізу наукових дискусій (вони тривали до середини 1990-х рр., а іноді спалахують й нині), відзначимо, що так звані "ревізіоністи" доводили нездатність "тоталітарної концепції" адекватно пояснити радянську історію. Вони стверджували, що суспільство в СРСР у міжвоєнний період не було атомізованим та дезорганізованим під впливом репресивного тиску держави. Навпаки формувалися нові соціальні ієрархії, вертикальні та горизонтальні зв'язки, з'явилася висока соціальна мобільність. Це свідчило про динамізм радянського суспільства, що формувалося, й не було пасивним об'єктом політики вождів [8, р.357-373].

На думку істориків - "ревізіоністів", "тоталітарний підхід" до вивчення радянської історії, особливо сталінського періоду, фокусував увагу лише на Компартії та державі, а суспільство розглядалося як результат дій влади. Воно вивчалося у межах категорій "сталінського марксизму", тобто "робітничий клас", "селянство", "інтелігенція", що викривлювало реальну картину різноманітності та складності структури сталінського суспільства. Узагальнюючи висновки "ревізіоністів", підкреслимо принципово важливі моменти їхніх поглядів: режим мав менший контроль над суспільством, ніж проголошував, його дії були скоріше імпровізацією, ніж частиною чітко окресленого плану, його радикальні рішення часто-густо розходилися з намірами місцевих керівників й мали численні незаплановані соціальні наслідки. Така логіка призвела згодом, наприклад, до радикальних тверджень Г. Риттершпорна, який вважав, що політичні рішення того часу визначалися тиском "мас на Сталіна", а отже чистки 1936-1938 рр. були викликані народним незадоволенням свавіллям, корупцією та неефективністю правлячого класу [9].

Але історики П. Кенез, С. Коен, Р. Конквест не погоджувалися з такими підходами, вказували, що лише політичні репресії й державний терор надають вірний кут зору на процеси в СРСР, отже дослідження тоталітарного режиму були цілком обґрунтованими [10, р.395-400]. Вчені вказували, що терор організовувався та управлявся державою, руйнуючи зв'язки між суспільством та державою. Він був присутнім у кожному явищі радянського життя принаймні до смерті Сталіна, тому сталінізм - кривава система.

Термін сталінізм увійшов до наукового обігу не випадково. 1975 р. Р. Такер організував конференцію, на який вчені віддавали перевагу не поняттю "тоталітаризм", а "сталінізм", як ідеології та політичній практиці комуністичного режиму кінця 1920-х - початку 1950-х рр. Обговорювалися проблеми співвідношення сталінізму з попереднім ленінським та дореволюційним періодами історії Росії. Р. Такер вказував, що з кінця 20-х рр. ХХ ст. сталінізм вступив у вирішальний етап розвитку, названий істориком "революцією згори". Інтерес привернула точка зору Т. Ригби, який вважав сталінізм комбінацією тиранічної влади та "моноорганізованого суспільства" [Див.: 11].

Аналіз дискусій у світовій історіографії свідчить, що складнощі у вивченні радянської історії полягають, перш за все, у відсутності адекватних понять, які здатні описувати своєрідність процесів, що відбувалися в СРСР. Історики застосовують категоріальний апарат, вироблений у умовах ліберально-демократичних режимів, що не дає адекватної характеристики радянської держави, режиму її функціонування, взаємовідносин із суспільством. Що ж стосується так званої "кризи концепції тоталітаризму", про яку багато говорилося останніми роками, то вона пов'язана не стільки з її статичністю, іде- ологізованістю, скільки з пошуком адекватної теоретичної основи для описання феномену тоталітаризму.

Пояснимо цю засадничу теоретичну проблему досліджень таким чином: у тоталітарній державі майже ніщо не відповідає своїй назві. Є "конституція", заповнена брехливими твердженнями, "парламент", який одноголосно приймає закони, що вироблені у надрах партійно-державного апарату, "партія", яка не є партією у звичайному розумінні (вільною спілкою однодумців), а державною машиною, "вибори" із заздалегідь підібраними безальтернативними кандидатами, "радянська влада", якою керують партократи, "профспілки", що допомагають експлуатувати людей, "суд", який не встановлює істину на основі закону, а втілює настанови "партії-держави".

Нова ситуація у науковому середовищі виникла з розпадом СРСР, відкриттям нових архівних джерел. Вчені у країнах СНД розпочали не лише висвітлювати "білі