В Україні особлива роль у концептуалізації історії України між двома світовими війнами належить С. Кульчицькому [12]. Він висунув і обґрунтував низку теоретичних положень щодо природи радянської влади та державності в Україні, механізмів її функціонування, що можуть бути розвинуті у подальших наукових дослідженнях.

Особливе значення, на наше погляд, має твердження вченого про "субцентр влади" («харківський партійно-радянський центр») в радянській Україні. Не зважаючи на зрозумілу й коректну характеристику радянської влади, як олігархічної диктатури керівництва Компартії, термін "субцентр влади" дозволяє логічно пояснити процес делегування владно-управлінських функцій комуністичними вождями до різних партійно-державних структур та інститутів у радянський управлінський системі. Цей процес обумовлювався, перш за все, складним характером держави та суспільства.

Нові праці істориків різних країн світу довели, що з точки зору управління природа диктатури була "полікратичної" - управлінські функції здійснювали партійні органи різного рівня, урядовий апарат та радянські органи (зрозуміло, що вони були зрощені в умовах дик- татури), господарський апарат, керівництво ВНК-ОДПУ-НКВС, Червоної армії тощо. Проте, на відміну від ліберально-демократичних режимів, усі інститути та щаблі управління об'єднувалися у високо централізованій системі управління, яку очолювало політбюро Компартії, а керівники загальнодержавних інститутів репрезентували їх інтереси на вищому партійно-державному рівні. Зі зміною пріоритетів у політиці керівництва Компартії змінювалась структура та обсяг управлінських функцій партійно-державних інститутів. Але показово, що лише в окремих випадках радянські лідери протягом 19201930-х рр. реагували на громадські настрої та думку, що є неодмінним атрибутом функціонування ліберально-демократичних політичних режимів.

Природно виникає запитання: як діяли більшовики у суспільстві, якщо вони не мали підтримки, зокрема, в українському селі, українському інтелектуальному середовищі? Як відбувалося вироблення політичних рішень, їх здійснення (те, що у політичних науках має назву "policy-making") у такому випадку? Відповідь "тоталітарної школи" лунала б наступним чином: за допомогою насилля, що, в принципі, відповідає дійсності, але не дозволяє поглибити наукове розуміння природи радянської влади та державності. "Ревізіоністи" протягом 1990-х рр. шукали канали тиску на владу окремих соціальних груп, форми їх взаємодії з режимом. Продуктивним виявився так званий "корпоративістський підхід", тобто дослідження балансу, що коливався, між центральним керівництвом та інституціональною автономією у кожній специфічній сфері політики. Конкретно- історичне вивчення нюансів такого балансу дозволяє подолати певну схоластичність "тоталітарних" та "ревізіоністських" підходів.

Зрозуміло, що радянська держава, як будь-яка інша, діяла не в "вакуумі", але вона завжди спрямовувалася вищим політичним керівництвом, яке було глибоко ідеологічно вмотивованим. Якщо мова йдеться про ліберально-демократичні політичні режими та суспільства, то за них сильна, ефективна держава розвивається як координуючий центр з метою зміцнення суспільного порядку, збереження єдності країни, регулювання конфліктів між соціально-політичними групами, мобілізації ресурсів для розвитку суспільства й його захисту. Утім, тотальна/тоталітарна радянська держава знищує ринкову економіку, намагається витіснити її плановою з метою побудови "безкласового" комунізму та "підведення під себе" відповідних безтоварних економічних відносин. У такий ситуації держава породжує проблеми розподілення ресурсів та планування. Вона не в змозі забезпечити ефективне та справедливе розподілення, а плануючи органи приречені на помилки. Тому завжди існують проблеми управління, що породжують численні конфлікти між його структурами та між ними й суспільством.

До цього додавалися суперечки щодо шляху трансформації селянства: погляді аграрників-марксистів протистояли поглядам еко- номістів-"неонародників" (А.В. Чаянов та інші), а рішення колективізувати та розкуркулити селянство означало перемогу аграрної марксистської концепції, завдяки чому у країні сформувалася сталінська політична система з опорою на колгоспний лад; лідери поліетни- чної держави вирішували питання розвитку/формування національних мов, культур, інших структурних чинників сучасних націй, намагаючись не допустити стимулювання "буржуазного націоналізму" та посилити унітарний характер держави; зовнішня політика протягом 1920-1930-х рр. трансформувалася від ідеї світової революції до нормалізації відносин з "капіталістичним оточенням", а потім - до пропозицій створення системи колективної безпеки. Важливим чинником внутрішніх змін в диктатурі слугувала боротьба лідерів Компартії за одноосібну владу, перемогу в якій отримала група Сталіна, котрий протягом 1930-х рр. перетворив диктатуру партійної олігархії в одноосібну диктатуру з елементами тиранії (від 19361938 рр.).

Слід враховувати, що Сталін та його прихильники намагалися якнайширше використати передові на той час досягнення західних технологій, побудувати промислово розвинуте, урбанізоване, освічене суспільство. Це було часткою величезного ідеологічного проекту створення нової соціалістичної/комуністичної цивілізації. Проблеми на цьому шляху для них полягали у відсутності матеріальних та людських ресурсів для реалізацій гігантської утопії. 1917-1920- ті рр. стали першою спробою комуністичного штурму в Росії та Україні, що супроводжувався спробами перенести світову революції до інших країни Європи та Азії. Відступ, розпочатий наприкінці 1920-го р., після поразок від польських військ (отримав за ініціативою В. Леніна назву "нова економічна політика") мав на меті об'єднати ресурси Росії та України, інших радянських республік, реінтегрувати їх у велику централізовану державу, щоб незабаром здійснити новий комуністичний штурм.

Наприкінці 1920-х рр. група Сталіна ініціювала "великий перелом" (за словами Р. Такера "сталінську революцію згори"), що був другою спробою комуністичного штурму. Вона призвела до грандіозної гуманітарної