Дійсно, М.В.Довнар-Запольський підтримував погляди М.Ф.Владимирсь- кого-Буданова, хоча ані один, ані другий не змогли навести реальних фактів розподілу чи переділу землі всередині общин. Попри це, у другому, доопрацьованому, варіанті свого дослідження про общину в білоруських подніпровських і подвинських волостях, яке вийшло під назвою «Західноруська волосна і сільська община» у складі «Нарисів з організації західноруського селянства у ХУІ ст.»28, М.В.Довнар-Запольський продовжував стверджувати, що М.К.Любавський не визнавав існування общини в Білорусі, заперечуючи її право брати участь у переділі землі: «Професор М.К.Любавський узагалі дуже неґативно ставиться до всякого роду проявів общинного життя у Західній Росії. Він абсолютно заперечує право сільських общин брати участь у роздачі вільних ділянок. Нічого й говорити, що професор М.К.Любавський не визнає поземельного зв'язку у волосній общині, уважаючи абсолютно суперечливим положення професора Буданова, за яким право приватної власності поєднується з общинним, оскільки саме общинне землеволодіння є «невловимою примарою»29.

Водночас ознайомлення з текстом праці М.К.Любавського «Обласний поділ і місцеве управління Литовсько-руської держави до часу видання першого Литовського статуту»30, на яку посилався М.В.Довнар-Запольський, свідчить, що М.К.Любавський дійсно критикував формально-юридичний підхід М.Ф.Владимирського-Буданова до деяких явищ соціально-економічного життя ВКЛ. Останній, як історик права, нерідко дозволяв собі вдаватися до досить вільних порівнянь, переносячи юридичні практики ХІХ ст. на реалії ХУІ ст. - приміром, міркування про те, що сільські землі колись перебували у розпорядженні всього села, яке потім ділило їх на дворища31. У цьому випадку, на наш погляд, простежується пряма аналогія з життям російського села після ухвалення маніфесту від 19 лютого 1861 р. Крім того, М.Ф.Владимирський-Буданов, стверджуючи про «права сільських общин» розподіляти землю в білоруському або українському селі ХУІ ст., не назвав жодного документа, який підтвердив би існування таких прав, і не навів жодного факту, що свідчив би про такі розподіли. З урахуванням цього М.К.Любавський просто не міг не відповісти М.В.Довнар-Запольському, тим більше, що вони займалися близькими питаннями соціально-економічного розвитку Великого князівства Литовського, посилаючись в основному на матеріали Метрики ВКЛ, причому кожен - здебільшого на виявлені та опрацьовані ним особисто.

Необхідно звернути увагу і на те, що в питанні походження общини й оцінки її ролі в історії Росії М.В.Довнар-Запольський поділяв позиції представників російської державної школи, які виступили з концепцією про «державне походження общини в Росії». Згідно з нею, історія общини як універсального інституту, що існував у всіх народів Європи, пройшла в Росії три основних етапи: перший - родова община, яка була зруйнована «на Русі» із приходом норманів; другий - власницька община, побудована на стосунках між феодалом і селянами, які вільно оселилися на його землях; третій - «з XV ст., коли російська держава в тяглових інтересах перетворила власницьку общину на державну, яка представляла союз людей, об'єднаних уже не на приватній основі, а на загальних зобов'язаннях щодо держави»32. Ця теорія розвитку російської общини, що сформувалася перед проведенням селянської реформи 1861 р., трималася не на наукових фактах, а радше на бажаннях її авторів, але послужила своєрідним обґрунтуванням можливості черговий раз прикріпити селян до общини, а саму общину зробити майже цілковито прикріпленим до держави інститутом.

Головною вадою студій М.В.Довнар-Запольського з історії сільської общини було те, що він, перебуваючи під впливом російської державної школи, і білоруську общину XVI ст. трактував не інститутом селянської самоорганізації і самоврядування, а створеною владою структурою. Тому-то, відзначаючи риси самостійності в діях громади у державних володіннях на сході Білорусі в XVI ст., які виявлялися в першу чергу у боротьбі сільських і волосних громад за свої права здебільшого шляхом апеляцій до верховної влади ВКЛ, і не знайшовши бажаного для нього керівництва общиною з боку держави, учений зробив помилковий висновок про те, що община тут у XVI ст. зникла. Прояви її реального існування - колективне відстоювання селянством загальних інтересів, діяльність громади, організована «знизу» селянами, а не «згори» владою - дослідник чомусь оцінив не як силу, а як слабкість общинних інститутів у Білорусі. Показово, що у вступі як до першого, так і до другого видання названої праці з історії общини у XVI ст. М.В.Довнар-Запольський відзначав, що він не просто вивчає цей інститут, а досліджує «його розпад»33. Більше того, свою першу студію, присвячену общині, він закінчив словами, які свідчать про його впевненість у тому, що до кінця XVI ст. вона зникає: «Ці реформи (волочна поміра і пов'язані з нею заходи - В.Г.) довершили розклад общини, підготовлений попереднім життям. Насправді до кінця XVI ст. прояви общинного життя завмирають»34.

Необхідно відзначити, що в остаточному варіанті дослідження общини М.В.Довнар-Запольський визнав безсумнівність самого факту «общинного самоврядування, і притому не створеного якимись спеціальними заходами уряду»35. Проте висновки він зробив майже такі ж, як і в попередній праці, засновані на тому ж самому помилковому судженні про зникнення общини в результаті реформ: «Але історик застає общину в момент її агонії. Вона локалізувалася серед данників подніпровських і подвинських волостей, хоча ґрунтовні сліди її можна спостерігати і в тих жмудських та руських областях, які оточували власне Литву, частково