Говорячи про українську історіографію сільської общини, не можна обійти увагою праці дослідників, методологічні підходи яких дещо відрізняються від їх колеґ - представників київської історичної школи. У першу чергу йдеться про І.В.Лучицького та О.Я.Єфименко.

Так, в останній чверті ХІХ ст., коли акцент у дослідженнях історії Російської імперії (у тому числі й у справі вивчення селянської общини) був перенесений із центру та півночі власне Росії на західні й південно-західні околиці імперії, вийшло декілька праць відомого представника російської позитивістської школи медієвістів - І.В.Лучицького, які присвячувалися волосній общині на Лівобережжі України у XVIII ст. та функціонуванню тут інституту сябринного земле- користування52. Історик уважав, що сябринство було такою формою общини, яка виникла в результаті розпаду великої сім'ї на менші родинні групи, пов'язані між собою спільністю походження та кровною спорідненістю. За спостереженнями І.В.Лучицького, сябринні землі були розподілені на частини (паї) залежно від кількості сімей у селі. Водночас це була інша, відмінна від Росії, безпередільна форма общинного землекористування. На території Білорусі також відомі випадки сябринства, але сябр тут - це не родич, а здебільшого стороння людина, яка на певних умовах (зазвичай рівного розподілу результатів спільної роботи) укладала тимчасову угоду на сябринне (спільне, на рівних долях) господарювання. До речі, висновки І.В.Лучицького, наскільки нам відомо, не знайшли свого підтвердження у працях інших дослідників.

Більше того, опонентами І.В. Лучицького були Д.І. Багалій та О.Я. Єфи- менко53, котрі, як відзначає А.О.Гурбик, заперечували існування громади на Лівобережжі. Зокрема, О.Я.Єфименко вважала, що в Україні, на відміну від Росії, з дольового сябринного села виросла не громада з переділами, а окремі поселення хутірського типу»54.

Історик О.Я.Єфименко народилася на крайній півночі Росії, вийшла заміж за відомого етнографа Петра Єфименка та переїхала на південь, «де своє велике обдарування присвятила вивченню минулого українського народу»55. Нам представляється дуже вдалою оцінка наукової діяльності дослідниці, зроблена В.І.Піче- той: «У своїй «Історії України» вона не стільки досліджує минуле народу, скільки неупереджено і водночас захоплююче, із великим художнім хистом розповідає про нього»56.

О.Я.Єфименко писала, що українські й білоруські дворища були власністю великої сім'ї найближчих родичів57 і відзначала, що «маса беззаперечних свідчень із ХУІ ст. підтверджує, що дворища, як і північні села, були власністю «роду- племені», тобто більш-менш широкої групи найближчих родичів, інакше кажучи - великої, або задружної, сім'ї»58. Щоправда, реальних фактів, які могли б підтвердити дану думку, О.Я.Єфименко не навела. Дослідниця, перебуваючи під впливом російської державної школи, так і не змогла відкрито визнати очевидні факти існування в Україні «власної» общини, постійно силкуючись віднайти аналогії з Росією. Досить відомі також праці О.Я.Єфименко, присвячені селянському судочинству, у першу чергу характерові діяльності копних судів59.

У 1886 р. невелику замітку про проведення наприкінці ХУІІ ст. судово- слідчих дій громадою села Азарівки на Лівобережжі України опублікував у журналі «Киевская старина» Н.Бакай60. Цікавий документ, на основі якого й був підготовлений допис, автор виявив серед матеріалів маґістрату міста Стародуба. Н.Бакай навів факти, які свідчили про те, що громада не лише вела слідство та проводила допити, але при необхідності могла вдаватися до тортур («и Васко для выявленя злого мордерства печен на тортурах, по трикроти, з легкости роспален- ною шиною») та виносити рекомендаційну ухвалу для вищого суду («просили прилежно, абы с ними в одном селе не мешкал»)61. Цей матеріал органічно доповнює інформацію про копні суди, що міститься в «Актах Віленської археографічної комісії» та інших збірках джерел.

Глибоке дослідження діяльності копних судів на території Білорусі й України провів І.Ю.Черкаський, опублікувавши працю під промовистою назвою «Громадський (копний) суд на Україні-Русі ХУІ-ХУІІІ вв.»62. Автор проаналізував практично всі матеріали по копних судах, опубліковані в «Актах Віленської археографічної комісії» та інших археографічних виданнях, а витяги з цих документів рясно цитуються чи не на кожній сторінці його книги, майже повністю побудованій на матеріалах, що стосуються території Білорусі (утім, замість назви «Білорусь» історик уживає термін «Україна-Русь»). Праця І.Ю.Черкаського і до сьогоднішнього дня не втратила свого наукового значення, а що стосується деяких неточностей, то вони, очевидно, зумовлені певними перекосами політики українізації, яка проводилася у другій половині 1920-х рр., у час, коли й готувалося згадане дослідження. Зауважмо також, що навіть у назві відповідного структурного підрозділу Всеукраїнської академії наук щодо Білорусі вжито російське імперське визначення - Комісія для виучування історії західноруського та вкраїнського права.

Слід наголосити, що, на нашу думку, визначення копних судів як общинних (громадських) не зовсім повно відповідає вказаній в історичних джерелах сфері їх діяльності та компетенції, звужує