Багато хто з дослідників історії Великого князівства Литовського сам займався вивченням та виданням першоджерел, будуючи на них власні праці. Так, Ф.І.Леонтович, який підготував і видав два томи Метрики ВКЛ63, студіював загальну історію великого князівства і видав декілька статей, присвячених теорії походження селянської общини, її функціонуванню на території України і віддзеркаленню у законодавстві Київської Русі та ВКЛ64. Будучи істориком права, головну увагу Ф.І.Леонтович звертав саме на юридичні основи діяльності громади і селянства, підкреслюючи, що община, втративши право власності на землю, переставала бути самостійною, а селяни, втрачаючи права на землю, опинялися в юридичній залежності від землевласника: «У сільському побуті все визначається перш за все тим та іншим характером відносин селян до землеволодіння. Допоки община була самостійним землевласником, доти за нею визнавалася автономія та повноправність окремих її членів. Втрата селянським населенням самостійних прав на землю у старі часи оберталася встановленням залежності юридичної»65. Слід відзначити, що більшість студій Ф.І.Леонтовича, як, наприклад, про суть поняття «дворище», ґрунтуються на широкому фактичному матеріалі66.

Не можна обійти увагою праці двох українських дослідників зі Львова, які у другій половині ХХ ст. досить глибоко вивчили питання історії сільської громади - Д.Л.Похилевича та В.Ф.Інкіна. Вивчаючи історію селянства Білорусі й Литви, Д.Л.Похилевич багато уваги приділив і проблемі сільської громади67. Так, у статті, присвяченій її становищу у західних областях ВКЛ після аграрної реформи Сиґізмунда-Авґуста, він спробував довести, усупереч думці В.І.Пічети й М.В.Дов- нар-Запольського, що община продовжувала існувати також і на сході та на заході Білорусі (Д.Л.Похилевич користувався джерелами, які здебільшого стосувалися білоруської території - ВГ.). Загалом праці історика досить доказові й арґументо- вані. Проте не з усіма висновками, яких дійшов Д.Л.Похилевич, можна погодитися. Так, не викликає заперечень його теза про те, що «за селянськими сільськими громадами в основному були збережені громадські землі тих угідь, переважно пасовиська, ліски, болота, якими вони користувались і до реформи, а часто просто ті ж самі, як іноді їм залишені і громадські орні землі»68. Водночас твердження автора, що «основною селянською громадою замість колишньої волості стало війтівство»69 навряд чи може бути прийнятним. До речі, ця теза у працях Д.Л.Похилевича про сільську громаду більше ніде не зустрічається.

У монографії, присвяченій історії селянства Білорусі і Литви у XVI- XVIII ст., у спеціальному параграфі під назвою «Сільська община», Д.Л.Похилевич висловив свої думки щодо її становища в Білорусі і Литві у другій половині XVII-XVIII ст., звернувши увагу на те, що громада тоді змогла зберегти свої землі загального користування, як зберегла і право відкритих полів та примусової сівозміни. Історик писав, що під час післявоєнних потрясінь державній скарбниці було вигідно передавати общинам право збирання і виплати контрибуцій та інших екстрених зборів. За його спостереженнями, у деяких випадках скарб навіть передавав общинам весь земельний фонд. Дослідник зробив висновок про те, що «на покриття общинних платежів або екстрених зборів общини за давнім звичаєм практикували розкладки або, як їх ще називали, «розмети» і «розруби». Ця форма фінансової діяльності була вповні леґальною, постійною і навіть заохочувалася адміністрацією»70. Важливі зауваження й висновки автора, на жаль, не підкріплені посиланнями на використані ним історичні джерела і, відтак, радше мають характер особистих міркувань Д.Л.Похилевича, а не наукового розгляду проблеми.

Із посиланням на деякі опубліковані джерела написана присвячена сільській общині глава монографії Д.Л.Похилевича «Селяни Білорусії і Литви у другій половині XVIII ст.»71. Тут автор здебільшого на підставі аналізу економічних інструкцій до інвентарів феодальних володінь зробив спробу розглянути склад общинної адміністрації. Посилаючись на використані ним документи, дослідник відзначає, що керівником сільської адміністрації був війт, який допомагав економові в його господарській діяльності й управлінні селянами. В окремих володіннях з'явилися нові посади сільської адміністрації - підвойські і лавники, а найнижчою вважався десятник - посада, яку Устава на волоки 1557 р. навіть не передбачала і, як уважав Д.Л.Похилевич, за уставою «лавник і десятник - одна особа»72. Історик дійшов висновку, «що селянська община, хоча і під панською опікою, але проіснувала в Литві та Білорусії до занепаду феодального суспільства. Більше того, під його вона навіть дещо пожвавилася. Неважко бачити, що у цей час в її діяльності вимальовувалися і нові риси, нові турботи, нові установи, такі, як каси, магазини, школи, лікарні тощо»73.

Дослідженням різних сторін діяльності сільської громади в Галицькому Прикарпатті займався В.Ф.Інкін74. Вивчаючи організацію внутрішнього життя общини у Самбірській волості, її судову систему і стосунки з владою, питання общинного землеволодіння, землекористування і т.д. історик дійшов висновку про наявність загальних тенденцій розвитку сільської общини в різних країнах Східної Європи.

В.Ф.Інкін досить критично поставився до концепції виникнення і функціонування сільської общини, що панувала в радянській історіографії. Автор твердив, що радянська історіографія, рятуючи марксистську концепцію общини (за якою первинною формою власності на землю була колективна, а не приватна), просто «намагалася всіма доступними засобами усунути очевидні суперечності між теоретичними висновками і нагромадженим фактичним матеріалом»75. Учений відзначав, що певні суперечності склалися і з розподілом общин на передільні і безпере- дільні. Наявність перших повністю