Консеквентним продовженням міркувань Я.С.Калакури стали публікації І.Н.Войцехівської. Зокрема, ідеться про статтю «Структура історичного джерелознавства: традиції та сучасні проблеми»19, в якій було порушено проблему співвідношення джерелознавства з іншими спеціальними галузями історичної науки, а саме історіографією, архівознавством, бібліотекознавством, археографією, бібліографією, інформатикою і т.д. Як і М.Я.Варшавчик, Я.С.Калакура, І.Д.Ковальченко та інші історики-джерелознавці, І.Н.Войцехівська наголошує на необхідності врахування специфіки кожної загальної структурної одиниці історичної науки, що впливає на зміст частковостей. Отже, історичне документознавство так само може вивчатися з позицій теорії, методології, методики та практики. Наслідуючи міркування І.Н.Войцехівської, можна припустити - теорія документознавства є системою наукових знань про об'єктивні властивості документа, що розкривають його соціальну та гносеологічну природу, а методологія науки - системою знань, на основі яких формуються метод і методика документознавства. Предметний аспект змісту документознавства полягає у виділенні окремих проблем науки, груп документів, сфер суспільного життя тощо, а функційний - відбиває основні етапи організації роботи з документами. Показовою ознакою конституювання дисципліни дослідниця називає «спроможність ... вирішувати методологічні проблеми самостійно», а це перебуває у прямій залежності від розвитку історичної науки20. Судячи з цього, становлення документознавства стало можливим лише за умов відповідного стану розвитку історичної науки, її підсистем. Ці та інші погляди І.Н.Войцехівської за умов вдалої екстраполяції і віднайдення асоціативних, сумісних за природою, рядів дозволять урізноманітнити сучасні бачення структури і змісту історичного документознавства21.

Спираючись на умовиводи Я.С.Калакури й І.Н.Войцехівської та розмірковуючи про документознавство як галузь знань, зайняту студіюванням історії, теорії документа, організації роботи з ним, логічно було б розглянути його так само у циклі джерелознавчих дисциплін, зосереджених на вивченні джерел чи їх зовнішніх або внутрішніх елементів, тобто першій його підгрупі. Утім, наприклад, у випадку із кінофотофонодокументознавством таке твердження є неоднозначним. Тоді доцільніше випробувати інший підхід у ставленні до документознавства, структурувавши його залежно від виду та специфіки документа, виокремивши загальну і спеціальну частини. Якщо перша з них буде орієнтована на узагальнення історичного, теоретичного, науково-практичного змісту, то друга - вивчення спеціальних його видів.

Хоча більшість теоретичних проблем джерелознавства, що вивчаються дослідниками, базується на студіюваннях письмових джерел, однак чітко простежується прагнення науковців увести у простір теоретико-джерелознавчих суджень про об'єктно-предметну сферу на рівних правах письмові джерела та джерела інших класів. Звідси цілком зрозумілими стають студії загальної філософської проблематики про теорію інформації, філософію комунікації, трактування джерела як абстрактного, більшою мірою ідеалізованого об'єкта. Серйозні теоретичні джерелознавчі студії поза джерелознавством письмових історичних джерел стають не рідкісним явищем, а загальною тенденцією розвитку СІД, орієнтованих не тільки на традиційні джерела інформації і засоби комунікації. їх мета- наукові дискурси увиразнюють особливості еволюції сучасної науки, а пропоновані парадигми знань відкривають нові перспективні шляхи її побутування.

Відгукуючись про тематику історико-джерелознавчих студій досліджуваного відтинку часу, відзначимо зростання уваги до «діловодної» документації, датованої переважно ХХ ст., її формальних і змістових особливостей, спричинених об'єктивними і суб'єктивними чинниками, середовища створення, історичних схем документообігу, класифікацій документів, що посилювало позиції документознавства у масиві СІД. Із-поміж таких привертають увагу праці, присвячені давно й успішно апробованому об'єкту в українській історичній науці - документам установи чи організації. Хронологічно ці історичні джерела як об'єкти дослідження датуються ХХ ст., а за походженням - «виринають» із непростих суспільно-політичних подій у житті країни, народжених діяльністю радянських органів влади чи «оформлених» національних рухів. Конкретизуючи твердження, поцінуємо, для прикладу, публікації В.М.Ковальчука та Г.Ю.Каніщева22. У першому випадку джерелознавчі студії обмежувалися зосередженням на документах мережі ОУН (б) і запілля УПА (друга половина 1942 - початок 1945 рр.), а у другому - робітничо-селянської інспекції (РСІ) Харківщини (1920-ті - початок 1930-х pp.). Необхідність розгорнутих комплексних і системних студій спонукала дослідників до вивчення діловодства, зокрема з'ясування особливостей документообігу, нормативно-методичного забезпечення документування та функціонування інформації, розкриття призначення різних видів документів, класифікації та джерелознавчої критики діловодної документації, виявлення особливостей у справочинстві різних військових округ, РСІ тощо. Пріоритетною для В.М.Ковальчука також виявилася тема діяльності канцелярій та архівних осередків, схема їх підпорядкованості в організації роботи з документами23.

Уведення в науковий обіг за останні два десятиліття величезного масиву раніше засекречених документів радянських спецслужб спричинило їх активне опрацювання. На хвилі зростаючого інтересу до політичної, соціально-економічної, культурної історії нашої країни 1920-1930-х рр. і відкриття «спец- хранів» архівів природно вмотивованими виглядають наукові публікації Р.Ю.Подкура24. Загалом оперування дослідниками документами колишніх спецслужб поставило на порядок денний питання їх джерелознавчої критики. Після статті С.І.Білоконя25, який одним із перших порушив цю тему, з'явилися ре- зультати-відповіді на запити суспільства і науки на державному рівні. Це завершилося появою відповідного нормативно-методичного документа - рекомендацій щодо опрацювання архівно-слідчих справ, базованих на загальній характеристиці документів26. Р.Ю.Подкур став одним із перших апробантів запропонованої методики, що дозволило досліднику скласти доволі повну картину про номенклатуру документів спецслужб, їх родо-видову класифікацію, тематику, інформаційний потенціал, ступінь вірогідності інформації тощо. Тут важливо відзначити акцентуацію уваги дослідника на зв'язку між відомими суспільно- політичними явищами і зростанням недостовірності документної інформації, підпорядкованої певним ідеологічним настановам. Проте, за справедливим зауваженням Р.Ю.Подкура, масове