Наявність у робочих зошитах «Української архівної енциклопедії» (2006-2007 рр.) статей, присвячених фото- і фонодокументознавству, «провокує» на порівняльний аналіз із попередніми пропозиціями. Тут ми не зустрічаємо понять «кінофотознавство» чи «фонодокументалістика». Вони вкладаються у ширший термін, що здобув більше визнання фахівців - фонодокументоз- навство та фотодокументознавство, при відсутності статті про кінодокументоз- навство. їх відрізняє стрункіший виклад інформації про зміст дисциплін, зокрема термінологічне означення. Визначальним при цьому виступає переконання автора статей (Л.П.Маркітан) у тому, що фонодокументознавство та фотодокументознавство є спеціальними історичними дисциплінами, які досліджують фото- і фонодокумент як історичні джерела57. Твердження про абсолютну об'єктивність фотодокумента є неправомірним, а виклад провадження наукової критики обмежується «загальними принципами критики» історичного джерела. Таким чином, очевидно, що автор «виводить» їх зміст, спираючись на джерелознавчі традиції, і мимохідь продовжує вважати фоно- та фотодокументознавство розділами історичного джерелознавства, а не документознавства. Відгукуючись про наукову проблематику фонодокументознавства, Л.П.Маркітан зауважує, що дисципліна «перебуває на початковому етапі і потребує пильної уваги та розробки відповідних методик дослідження»58. Тому підміна документознавства джерелознавством виглядає радше не як парадокс, а як умотивований становищем галузей наукових знань на початку ХХІ ст. висновок. Правда, розвиток самого джерелознавства у 1990-2000-х рр. відзначається складністю, зумовленою інтеґраційними процесами у середовищі не лише гуманітарних дисциплін, і фраза, кинута чверть століття тому В.В.Фарсобіним: «На питання, що є джерелознавство, відповідають по-різному» - залишається актуальною59.

Сучасна література довідково-бібліографічного змісту, яка з'явилася завдяки старанням ЦДКФФА України ім. Г.С.Пшеничного та Державного комітету архівів України протягом останнього десятиліття, докладно зафіксувала основні наукові досягнення архівістів щодо впорядкування КФФД, зокрема представивши засоби інтелектуального доступу, спродуковані науковою обробкою документів, їх описом, створенням типової інформаційної моделі60. Таким чином, збільшення кількості проблемно-тематичних праць із кінофотофонодокументо- знавства та якісне зростання рівня теоретичних узагальнень засвідчує становлення цього виду спеціального документознавства за активної участі істориків- джерелознавців та архівістів.

Уявлення про те, що є музичним документом, почало складатися ще у середині ХІХ ст. Тоді з'являються одні з перших праць, присвячені вивченню пам'яток музичної писемності у виконанні Д.В.Розумовського, 1.1.Сахарова, В.К.Ундольського61, які, за справедливим зауваженням Є.О.Бобкова, хоча й містили цікаві спостереження, проте були позбавлені висновків і узагальнень62. Праці «старателів» історії, палеографії музичного письма заклали підвалини майбутніх студій особливого джерелознавчого напряму, які відчутно пожвавились у 1960-1970-х рр. Новий етап у студіюванні музичних документів починається в 1990-х рр. Серйозні розробки у галузі музичного документознавства належать Л.Г.Тупчієнко-Кадировій. Видані впродовж 1990-2000-х рр. праці цього автора засвідчили стабільний інтерес до вивчення музичного документа як соціального явища, теоретичних і практичних аспектів описування, класифікації, пошуку у базі даних на прикладі архівних фондів особового походження 63. Основними об'єктами досліджень Л.Г.Тупчієнко-Кадирової стали осо- ба-фондоутворювач, музика як змістове ядро документа, її структура. Відтак аналізуються форма і зміст музичного документа, залежність його інформації від об'єктивних і суб'єктивних факторів, її види, ознаки для класифікації й одиниці поділу, зокрема нотний рукопис, нотне видання, музичний звукозапис, електронний нотно-звуковий документ. Запропоновані Л.Г.Тупчієнко-Кадиро- вою методики описування, класифікації, пошуку музичних документів ґрунтуються на інтеґрованому підході, який створено на основі архівного описання, частково бібліотечного, кодикологічного, музейного описів, матричного гіпер- тексту у базі даних, створеній у середовищі CDS/ISIS Windows (версія 1.4, 2002 р.), що вказує на наслідування теоретико-методологічних засад кодикологічної школи Л.А.Дубровіної, технології матричного гіпертексту В.Г.Овчин- никова64.

Важливим напрямом вивчення музичного документа є його бібліографування. Поява перших фундаментальних наукових ретроспективних нотних каталогів, анотованих покажчиків, персональних бібліографій у виконанні Н.О.Ге- расимової-Персидської, Л.А.Дубровіної, Л.П.Корній, Е.С.Клименко та інших дослідників підкреслила започаткування нового етапу музичного бібліографування, а, отже, і вкорінення студіювань музичного документа загалом65.

Не було обійдено увагою й картографічні документи. Досліджуваний період відзначений пожвавленням розвитку історичних картографії й картознавства, історії картографування та картографії. Сутність цих наукових дисциплін становить студіювання карти (збірок карт) як історичного джерела, засобу комунікації, а також процесів, методики, методології їх розроблення та особливостей функціонування (у т.ч. електронних карт). Складність поставлених завдань диктує іґнорування «єдино вірного» підходу до їх розв'язання. Тому пропозиції картографічного джерелознавства, загальна теорія карти в контексті історії культури, соціокультурної діяльності, зокрема мистецтва, релігії, ідеології сприяли створенню широких концептуальних засад уніфікації тематичної термінології, аналізу періодизації карт і картографічного матеріалу, їх класифікації, археографічного опрацювання й публікації, створення бібліографічних покажчиків, тобто узагальнення теоретичного й науково-практичного досвіду. Праці Г.В.Боряка, М.Г.Вавричин, І.Б.Гирича, Я.Р.Дашкевича, Я.І.Жу- панського, М.П.Крикуна, О.А.Купчинського, У.Р.Кришталович, Т.Ю.Лютої, Р.І.Сосси, Ф.П.Шевченка та інших дослідників стали важливим внеском у розвиток основних напрямів вивчення карти та атласу як історичних джерел, еволюції історичної картографії й джерелознавства66. Висновки науковців про евристику масивів карт, видове різноманіття картографічних документів, що, безперечно, дало плідний матеріал для виконання теоретичних студій, формування видових ознак карт у зв'язку із загальною теорією і технікою картоскладання, особливості «відомчого картографування» сприяли розробленню концепції джерелознавчого освоєння карт минулих століть, яка спирається на використання картографічного методу у формуванні методик джерелознавчого їх аналізу, перспектив використання картографічного моделювання під час роботи з традиційними письмовими історичними джерелами й документами. Важливим історико-картографічним напрямом останніх років стало створення фундаментальних зведених бібліографій і науково-археографічних довідників,