було підготовлено низку радіопередач українською мовою. Але швидко з'ясувалося, що слухати ці передачі неможливо. Радянська влада свого часу «подбала» про те, щоб позбавити людей можливості вільно слухати радіо - радіоприймачі в населення вилучили, а налаштовані тільки на одну, «радянську», хвилю радіоточки, попри те, що були фактично у кожній міській квартирі, не могли приймати радіопередачі з Берліна та Белґрада. Відтак, у бюро пропаганди цих міст було зайнято більше людей, ніж тих, хто мав можливість слухати їхні передачі31. Нацисти намагалися де-не-де відновити радіотрансляційну мережу, встановили на ринкових площах та інших людних місцях репродуктори. Як повідомляли радянські спецслужби, «у Києві є радіомовлення, більшість передач по радіо відбувається німецькою мовою і декілька українською. У передачах німці оголошують про відправку робітників до Німеччини, про розповсюдження й спростування деяких пліток. Наприклад, по радіо передавали: «Хто буде говорити за фронт - розстріл». Передачі дуже сумні. Народ їх не слухає, а зі злобою плює»32. Окупаційна служба безпеки Києва констатувала у своїх звітах, що радіо, як засіб пропаганди, не виправдовує надій33.
Визнаючи друковану продукцію, зокрема газети, найбільш дієвим засобом впливу на населення, службовці окупаційної адміністрації, проте, відзначали великі прорахунки у цій сфері. Часто-густо, як і в усіх окупаційних органах, нацистська влада намагалася використати для роботи у засобах пропаганди колишніх радянських журналістів, редакторів, діячів культури, які добре знали специфіку читацької аудиторії, володіли методами впливу на неї. До роботи в газетах залучалися національні активісти, які намагалися використати цю нагоду для своєї власної агітації.
Показова у цьому плані історія центральної окупаційної київської газети «Українське слово». Залучивши до її випуску київських націоналістів, окупаційна влада згодом про це пошкодувала. На шпальтах видання з'явилися статті, присвячені організації національного уряду, ролі України у захисті західної культури від «навали азійських варварів та московських більшовиків». Робилися висновки, що Україна заслуговує зайняти належне місце у «новій Європі», а її корінні мешканці майже «однієї арійської крові і повинні йти в ногу з німцями проти росіян, які протягом 300 років гнобили українців»34.
Подібну самодіяльність окупаційна влада оцінила вкрай негативно. Тож у лютому 1942 р. співробітників редакції газети було заарештовано. За кілька днів вона вийшла під назвою «Нове українське слово», а в передовиці повідомлялося про розстріл п'ятнадцяти «жидо-більшовиків», які «пробралися» до редакції старої газети. Новим редактором видання став професор, доктор історичних наук із Київського державного університету К.Штепа35.
Зрозуміло, що ці події далеко неоднозначно сприймалися місцевим населенням, породжуючи побоювання та недовіру до нової влади, з якою, виявляється, дуже небезпечно співпрацювати.
Для нацистів «чистки» редакцій газет позитивного результату не дали. Як свідчила служба безпеки, «більшістю українських газет керують люди, добре налаштовані до росіян (русофіли). Ця обставина має небезпечну можливість російського впливу на маси. Ці керівники мають плюс за те, що вони погані націоналісти, але мінус за те, що вони добрі росіяни. І через цих осіб німці звертаються у Києві до народу»36. Як бачимо, незважаючи на загравання з національними колами, намагання розпалити ворожнечу між українцями і росіянами, окупаційна влада не довіряла ані тим, ані іншим. Виходом із цієї ситуації була спроба підготовки всіх пропагандистських матеріалів власними силами, але нерозуміння менталітету, світогляду, свідомості радянського народу призводило або до нульового результату, або взагалі до зворотної дії. «Німецька пропаганда виражається тільки у великій кількості слів, а про її ідейність немає мови, - визнавали самі нацистські експерти. - Дуже прикро дивитися на це. Якщо і з'явиться яка-небудь ідеологічна стаття, то її зміст населенню зовсім чужий»37.
Так, у газеті «Українське слово» від 20 грудня 1941 р. було опубліковано статтю О.Гефнера «Живі та мертві думки про Європу». Однак перед війною радянське населення, перебуваючи фактично в ізольованому інформаційному просторі, не мало можливості орієнтуватися в особливостях політичного устрою країн континенту, у соціально-політичних, фінансових та економічних питаннях. Відтак, ця стаття могла тільки інформувати, а не, як сподівався автор, поширювати політичну пропаганду. І подібних прикладів можна навести багато. Окупаційна влада визнавала, що пропаганда подеколи сама «виковує зброю проти себе»38.
В аналітичних довідках нацистських спецслужб детально розбиралися статті газети «Нове українське слово», яка вважалася найбільш авторитетною, взірцем для решти, зокрема районних, видань. Але вміщені у газеті статті на політичні теми замість того, щоби «правильно орієнтувати» населення, навпаки, викликали обурення, особливо серед національно свідомої інтелігенції, яка спочатку ставилася до нової влади вповні лояльно. Так, читачам розповідалося, що селяни України в давні часи були слов'янами, а місцеві аристократи - німцями. Козаки були «негативним елементом», І.Мазепа та інші гетьмани були не державними діячами, а лише військовими командирами. Імператриця Катерина II, німкеня за походженням, «дуже дбала про Україну». Український націоналізм вважався «нездоровим явищем», яке «не відповідає потребам життя та шкідливе для народу». «Тому зараз не час думати про долю своєї країни, а потрібно думати про німецькі накази, а краще взагалі не думати, а працювати і працювати», - утовкмачувалося населенню у статті «Націоналістична романтика»39.
Після подібних публікацій українські національні кола дедалі більше переконувалися, що німецька влада взагалі все відкидає - більшовизм, капіталізм та й, урешті-решт, націоналізм. І нічого, окрім праці на користь «нового ладу», вона не пропонує - ані
