Д.В.Вєдєнєєв, О.Є.Лисенко Вєдєнєєв Дмитро Валерійович - д-р іст. наук, професор, завідувач кафедри оперативного мистецтва та історії спецслужб Національної академії Служби безпеки України; Лисенко Олександр Євгенович - д-р іст. наук, професор, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії України НАНУ.

ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ І ЗАРУБІЖНІ СПЕЦСЛУЖБИ (1920-1950-ті pp.)

У статті характеризуються контакти ОУН і С.Бандери з дипломатичними й спеціальними службами інших держав. Аналізуються передумови, форми співпраці оунівської служби безпеки та спецслужб різних країн у руслі реалізації військово-політичної стратегії українських самостійницьких сил.

У портретній галереї постатей, котрі відіграли помітну роль в історії України, особливе місце займає провідник ОУН Степан Бандера. Довкола цієї контраверсійної постаті й донині точаться гострі суперечки, що супроводжуються розмаїттям оцінок: від різко негативних до суцільно апологетичних. Оскільки ще зовсім недавно С.Бандера був «персоною нон-ґрата» вітчизняної історіографії, теперішнє зацікавлення його біографією цілком виправдане.

Разом із тим сучасне українське суспільство в основній своїй масі залишається недостатньо готовим до спокійного, не заполітизованого обговорення таких тем, неупереджених характеристик, відмови від стереотипів й ідеологічних ярликів. Історична наука постала перед необхідністю обрання відповідних методологічних підходів, відчуваючи при цьому значний тиск із боку різних політичних груп. Характеризуючи ситуацію у цілому, німецький філософ Г.-Ґ.Ґадамер зазначав: «Становище гуманітарних наук у масову епоху особливо хистке, у наскрізь організованому суспільстві кожна група інтересів спрацьовує залежно від своєї економічної й соціальної влади. І наукове дослідження вона оцінює за тим, наскільки його результати вигідні чи шкідливі їй як владі. Тиск інтересів економіки та суспільства - це тягар для науки. Так, наприклад, зацікавленість батьківщини в описі історії може стати особливо сучасною. Наскільки сильно диференціюється одна й та сама історична подія (курсив наш - Авт.) серед серйозних дослідників різної національності, загальновідомо. Це відбувається не через оцінку дії, а через внутрішню належність, яка задає точку зору. Однак подібні речі легко змінюються, тому й прагнуть стати на точку зору, вигідну громадськості»1.

Оскільки в українському суспільстві існують різні (часто діаметрально протилежні) оцінки феномена українського самостійницького руху у цілому і С.Бандери зокрема, дослідники приречені на те, щоб, врешті-решт, довіритися не заангажованим та емоційним висновкам, а результатам всебічної, глибокої наукової експертизи. Усвідомлюючи, що найближчим часом цю проблематику не вдасться вивести за межі політичного поля, вони все ж бачать можливості й передумови для розгортання суто наукової дискусії, котра буде вестися в окресленому історико-політологічному дисциплінарному дискурсі. У деяких попередніх публікаціях авторами зроблені кроки у цьому напрямі. У даному ж матеріалі спробуємо розкрити одну з найбільш делікатних сторінок у діяльності ОУН і з'ясувати місце одного з її лідерів у контактах із політичними й спеціальними інституціями інших держав у 1930-1950-ті рр.

Версальський мирний договір 1919 р. переводив «українське питання» в нову систему координат. Революційні події в Україні, перший досвід державотворення засвідчили не лише наявність волі та відповідних настроїв у широких верствах населення, а і його величезний креативний потенціал, максимальній реалізації якого зашкодив украй несприятливий збіг внутрішньо й зовнішньополітичних обставин. Рішення Ради послів Антанти від 14 березня 1923 р., котрим підтверджувався мандат Варшави на Східну Галичину, а також встановлення більшовицького режиму на «Великій Україні» гранично ускладнили боротьбу за відродження суверенної держави.

За цих умов усі, хто виявився за межами «клубу переможців», удалися до пошуку ситуативних та стратегічних партнерів, співпраця з якими могла б сприяти успішному втіленню в життя їхніх планів. Найвпливовішим суб'єктом на міжнародній арені, котрий акумулював ревізіоністські настрої, стала Німеччина. Український політикум самостійницької орієнтації намагався синхронізувати свої дії з тими колами Веймарської республіки, які не бажали визнавати статус-кво своєї переможеної держави. Так, дипломатичний представник ЗУНР у Німеччині Є.Левицький у листі до Є.Петрушевича від 20 вересня 1920 р. відзначав позитивне зацікавлення правлячої еліти цієї країни «галицькою справою». І хоча Веймарська республіка за тих умов не могла активно сприяти українцям, однак переговори з нею мали стати корисними в майбутньому2.

Про наведення контактів Німеччини з українцями в контексті не сприйняття нового європейського устрою писав своїм соратникам у лютому 1921 р. Є.Коновалець. Пояснюючи особливості міжнародної ситуації й позиції Української військової організації (УВО) митрополиту Андрею Шептицькому, її керівник наголошував: «Нехай сьогодні ми знаходимося на слугуванні німецьким державним урядовцям. Але завтра ми маємо надію з їхньою допомогою та під їхнім керівництвом здобути власну державність»3. Цілком очевидно, що такі підходи до проблеми диктувалися відсутністю інших сил чи держав, котрі могли б у той чи інший спосіб виявити зацікавленість у позитивному вирішенні «українського питання». Провідники УВО не були поодинокими в своїх розрахунках. 19 квітня 1925 р. колишній голова Директорії УНР С.Петлюра у листі до К.Мацієвича підкреслював: «Я велику вагу надаю зовнішнім чинникам і гадаю, що без своєчасної допомоги з їхнього боку ми знову провалимося по всіх швах і закінчимо нову спробу українського державного ренесансу катастрофою»4.

Пронімецька орієнтація українських самостійницьких сил мала зрозуміле історичне підґрунтя. Значна частина членів УВО здобула військовий вишкіл в австрійській армії й разом із німецькими вояками воювала на Східному фронті. Саме Берлін першим офіційно визнав незалежну українську державу в 1918 р. та виявив підтримку їй у протистоянні