Однак ситуація різко змінилася після скликання ОУН(б) 30 червня 1941 р. у Львові Законодавчих зборів західноукраїнських земель і проголошення Акту відновлення Української держави14. Це явно не входило у плани Берліна. Директиви частинам вермахту щодо ставлення до українського населення приписували сприймати національні органи самоврядування лише як осередки зв'язку з військовою владою. У відповідь на акт від 30 червня 1941 р. та наступні заходи ОУН(б) 4 липня німці заарештували С.Бандеру. Перебуваючи в ув'язненні у Німеччині (камера №73 бункера «Целленбаум» концтабору Заксенгаузен), він будь-якої миті міг стати жертвою нацистів, як і його брати Олександр та Василь15. Однак, усвідомлюючи вагу цієї фігури в українському політичному таборі, нацистське керівництво вирішило тільки ізолювати його і не знищувати фізично, оскільки це могло б спричинити негативні наслідки для ставлення значної частини українського населення до Німеччини.

Після відмови задовольнити вимоги окупантів щодо скасування акту від 30 червня із середини вересня почалися масові арешти прихильників ОУН(б) в Україні й на території ІІІ рейху (близько 1500 осіб до жовтня 1941 р.). На початку вересня абвер, за вказівкою В.Канаріса, розриває офіційні стосунки з бандерівцями, а 16 вересня відбувається арешт координатора співробітництва Р.Ярого. Директива поліції безпеки від 25 листопада 1941 р. наказує знищувати бандерівців «під виглядом грабіжників». До початку 1942 р. німці ліквідували 15 та кинули до концтаборів 300 керівних функціонерів організації. У 1942-1943 рр. тривали репресії окупантів проти обох гілок ОУН як в Україні, так і на території Німеччини, Австрії, Польщі, Чехословаччини16.

Інструкції підрозділів розвідки й контррозвідки німецьких армійських штабів містили накази вважати «небажаними особами українських політичних агентів з руху Бандери ..., за якими вести нагляд і у разі проведення політичної діяльності заарештовувати»1?. 11 липня командування тилу німецької групи армій «Південь» видало розпорядження про заборону політичної діяльності українців та спрямування її винятково в русло «соціальної допомоги», причому в кількісному порядку українська поліція не повинна була перевищувати 1% населення, формуватися з перевірених СД осіб і лише у виняткових випадках мати легку зброю. З 18 вересня німці остаточно скасували її, а частина учасників, за вказівкою проводу ОУН, перейшла до допоміжної поліції18.

До переслідувань націоналістів долучили й спецслужби сателітів Німеччини - Румунії та Угорщини19. У відповідь розпочався перехід бандерівців до антинімецького підпілля. На початку вересня 1941 р. вийшли вказівки крайового проводу ОУН у Галичині, які попереджали про небезпеку репресій через участь у проголошенні української державності. Документ закликав до пасивного опору окупантам, творення організаційної мережі, котра б охоплювала всі населені пункти, підприємства, громадські об'єднання. Співпраця з ґестапо прирівнювалася до «національної зради» і мала каратися смертю20.

Надалі внаслідок зміни воєнно-стратегічної ситуації протягом 1943-1945 рр. усе більшу зацікавленість у німців та їх союзників викликають військово-організаційні й розвідувально-диверсійні можливості антирадянськи налаштованої Української повстанської армії (УПА). Своєю чергою підготовка до масштабного протиборства зі сталінським режимом об'єктивно підштовхувала провід Організації українських націоналістів і командування УПА до контактів із III рейхом із метою економії військових сил, отримання зброї, боєприпасів, спорядження, підготовки розвідувально-диверсійних кадрів. Із німецької сторони у стосунках з Українською повстанською армією брали участь абвер, СД, поліція безпеки. Як відомо, 1943 - початок 1944 рр. ознаменувався змінами у ставленні керівництва ОУН та УПА до контактів із німцями, котрі базувалися на засадничому переконанні в тому, що головним противником націоналісти вважали СРСР з усіма відповідними військово-політичними наслідками, що з цього випливали21.

Зазначимо, що співробітництво між УПА та абвером у розвідувальній сфері розвивалося настільки інтенсивно, що здобуло схвалення на нараді начальників 101-ї, 202-ї й 305-ї абвер команд групи армій «Південь» у Львові (19 квітня 1944 р.). Матеріал, отриманий від Української повстанської армії, як заявив начальник команди-101 підполковник Ліндґарт, «винятково розлогий і здебільшого придатний для використання армією у військовому плані», без допомоги цієї розвідки агентурна діяльність німецьких розвідорганів «була б взагалі неможливою». За словами начальника команди-202 підполковника Зелінґера, підривна робота за лінією фронту «може бути здійснена тільки за допомогою УПА»22.

Крім співробітництва у суто розвідувальних заходах, німецька сторона направила до лав Української повстанської армії чимало інструкторів. У боях із відділами УПА радянська сторона тільки полоненими захопила понад 300 німецьких військовослужбовців (в основному офіцерів абверу та ґестапо), залишених у повстанському середовищі. У підпіллі ОУН і УПА, до речі, німці діяли аж до кінця січня 1947 р., коли служба безпеки організації цілеспрямовано їх ліквідувала, аби не компрометувати рух перед Заходом23.

Співробітництво з вермахтом принесло Українській повстанській армії значну матеріально-технічну допомогу. Адже поповнення зброєю й боєприпасами було, справді, слабким місцем повстанців. Як доповідали радянські партизани, «у них біда - немає зброї і боєприпасів». Упівці ладні були десятки кілометрів переслідувати групу партизанів, якщо та мала хоча б один-два автомати. Траплялося, що частина повстанців озброювалася дерев'яними макетами гвинтівок, пристроями, котрі імітували звук пострілів24.

Таким чином, шляхом співпраці з німцями певною мірою було вирішено цю нагальну проблему. До кінця серпня 1944 р. щотижня до УПА направлялося 3-4 вантажівки зі зброєю і боєприпасами. При відступі тільки в лісах Галичини німці заклали 40 складів озброєння. Окремі такі сховища знаходили принаймні до 1949 р. Усього повстанці отримали (без урахування