Щоправда, наведені епізоди не можна пов'язувати особисто з С.Бандерою. Адже він безпосередньо не впливав на керівництво повстансько-підпільним рухом у Західній Україні. Інша річ, що спецслужби III рейху намагалися використати можливості цього руху до останніх місяців та тижнів свого існування. Радіогра радянської контррозвідки з кінця 1944 р. за допомогою підставних радіостанцій «Тризуб» (Житомир) і «Антена» (Львів) дозволила встановити, що німці не полишають спроб налагодити зв'язок із підпіллям УПА й Армії крайової (АК) для подальшої спільної роботи. На Станіславщину закинули спеціальну групу під орудою емісара проводу ОУН(б) Ю.Лопатинського та капітана німецької розвідки Кірна. Разом із нею було десантовано зброю, вибухівку і радіостанції. На початку 1945 р. емісари повернулися з отриманими від Української повстанської армії розвідувальними даними. Про їх цінність свідчило нагородження Кірна лицарським хрестом із діамантами27.

Інші керівники ОУН(б) - Я.Стецько, В.Стахів, І.Гриньох - також прагнули використати створення гітлерівцями диверсійно-терористичної організації «Вервольф» для облаштування матеріальної бази антирадянської повстанської боротьби в лісових масивах Баварії й Богемії. Радянські спецслужби перехопили лист Я.Стецька до командувача УПА Р.Шухевича, в якому зазначалося, що 24 квітня 1945 р. на заході Чехії під удар радянських штурмовиків потрапила колона машин із бойовиками, зброєю та майном спеціального призначення для закладання баз28.

Судячи об'єктивно, існувала обопільна зацікавленість сторін у таких контактах. Із наближенням фронту до кордонів Німеччини зросла роль стратегії «малої війни» («кляйнкриґ»), що передбачала активізацію розвідувальнопідривних заходів у тилу радянських військ. 12 лютого 1944 р. в складі Головного управління імперської безпеки створюється 8-е управління (для організації «п'ятої колони» у тилу противника). Завдання підривної діяльності проти Червоної армії обговорювалися на нараді під Берліном у квітні того ж року між керівником таємних операцій вермахту О.Скорцені й лідерами Організації української націоналістів С.Бандерою та Я.Стецьком29.

Саме тоді впродовж нетривалого часу звільнений німцями С.Бандера підключився до контактів між спецслужбами ОУН та Німеччини. Полонений співробітник абверу З.Мюллер повідомляв: Головне управління імперської безпеки звільнило Степана Бандеру, котрий прибув у розпорядження абверкоманди-202 до Кракова й особисто інструктував підготовлену агентуру, що направлялася для зв'язку до штабу УПА.

Слід мати на увазі й ту обставину, що прагматичний підхід до бойових і спеціальних можливостей Української повстанської армії, намагання використати їх проти СРСР виявили й тогочасні союзники Москви по антигітлерівській коаліції. Так, член ОУН(м) Я.Кравчук, перебуваючи на зв'язку в одного з керівників абверу Ю.Лазарека, отримав від нього завдання підшукати авторитетну людину - посередника у переговорах з УПА. Я.Кравчук зустрівся у Холмі з митрополитом Іларіоном (І.Огієнком), і той погодився на це, повідомивши, що співробітництво з Українською повстанською армією вже налагоджують англійські спецслужби. Повстанцям скидали з літаків зброю, а представник Інтеллідженс-сервіс при головній команді УПА пресвітер Л.Бучак схиляв її командирів до примирення з АК задля спільної боротьби проти СРСР30.

Визнаючи факти ситуативного співробітництва націоналістичного руху та особисто С.Бандери з Німеччиною, варто замислитися, чи були такі факти унікальними для доби Другої світової війни, якими виявилися масштаби цієї співпраці та її наслідки на тлі аналогічних процесів указаного періоду?

Так, поза увагою критиків «зрадницької політики українських буржуазних націоналістів» залишається вельми своєрідна позиція, котру займали провідні держави Заходу у стосунках з гітлерівським режимом у 1933-1940 рр. Згадаємо бездіяльність Франції та Великобританії під час введення німецьких військ до Рейнської області (1936 р.), аншлюсу Австрії (1938 р.), окупації цілком обороноздатної Чехословаччини, яка сподівалася на міжнародні гарантії за Мюнхенською угодою того ж року. Не було надано військової допомоги і Польщі після німецького нападу на неї. Багатьма знаками запитання позначена «дивна війна» 1939-1940 рр., коли понад 100 французьких дивізій мали всі можливості відкинути 5 німецьких, що їм протистояли. Адже решта військ, усі бронетанкові сили та авіація Німеччини були задіяні в Польщі31.

Нічим, окрім спрямовуванням агресії на схід, не можна пояснити й блокування процесів формування системи колективної безпеки у передвоєнній Європі, фатальне для самих країн Заходу ігнорування неодноразових таємних попереджень із боку опозиційних до А.Гітлера керівників військової розвідки (абверу) про майбутній напад на Францію, десантну операцію в Норвегії тощо. Показово, що Великобританія під час таємного узгодження позицій союзників перед Нюрнберзьким процесом віднесла до переліку «недоторканих» для обговорення тем свою передвоєнну політику та Мюнхенську змову зокрема32. Достатньо описаний у спеціальних дослідженнях величезний обсяг фінансових вливань західних корпорацій у військово-промисловий комплекс Німеччини, постачання через треті країни стратегічних матеріалів упродовж усієї Другої світової війни.

У вітчизняній історичній літературі докладно розкрито і перебіг «стратегічного партнерства» СРСР із нацистською Німеччиною в 1939-1941 рр., котре включало геополітичний, економічний, військово-технічний аспекти й навіть координування зусиль спецслужб. Важко не погодитися, що питома вага сприяння ІІІ рейху з боку українських націоналістів на тлі наведених обставин жалюгідна. Тим більше, як мінімум, лицемірно таврувати націоналістів та персонально С.Бандеру, забуваючи про катастрофічні для людства наслідки спроб