Крім того, неправомірно виривати факти співробітництва ОУН і УПА із загального контексту дій інших тогочасних національно-визвольних або антиколоніальних рухів. В історії Другої світової війни були вельми поширеними контакти націонал-патріотичних й антиколоніальних сил країн Азії з агресивними державами з метою боротьби проти метрополій. Відомо про спробу проведення арабськими націоналістами, котрі орієнтувалися на Німеччину, антибританського перевороту у БаГдаді (січень 1941 р.), співробітництво зі спецслужбами ІІІ рейху націоналістичних угруповань Індії та Афганістану, націонал-патріотів англійської Бірми і французького Індокитаю - з японцями, створення за підтримки Японії збройних формувань із місцевого населення в Голландській Індонезії тощо.

Характерними є стосунки спецслужб Німеччини, Італії і Японії з націоналістичними силами Афґаністану, Індії і Туркестану. Спецслужбами Німеччини було розроблено план «Аманулла», що передбачав похід вермахту в Афґаністан та Індію за допомогою потужного антибританського повстання місцевих народів. Із грудня 1941 р. німецька розвідка розгорнула підготовку пуштунських диверсійних груп на кордонах із Британською Індією.

У червні 1942 р. італійська місія в Кабулі досягла домовленості з керівником пуштунських повстанців «Факіром з Іппі» (мав до 40 тис. вояків) про спільні дії проти Великобританії. У Німеччині діяла філія очолюваної Чандрою Босом організації індійських націоналістів «Вільна Індія». Із військовополонених індійців був сформований «Індійський леґіон» (3 тис. вояків), а у спецшколі у Франкфурті-на-Майні пройшли спеціальне навчання до 100 індусів. Розвідки держав-агресорів налагодили співробітництво з лідерами узбецьких, таджицьких і туркменських націоналістичних центрів для організації походу повстанців на Бухару. Цей фактологічний ряд можна було б продовжувати33. Звичайно обставини, в яких діяли українські націоналісти, мали свою специфіку.

Не просто пояснити й те, чому лише в полон до Червоної армії потрапило до 465 тис. громадян окупованих Німеччиною країн Західної Європи, які воювали на Східному фронті переважно у добровольчих з'єднаннях військ СС34.

Нарешті, співробітництво С.Бандери та інших керівників ОУН і УПА з іноземними розвідками неодмінно слід розглядати на тлі стрімкого зростання ваги спецслужб у реалізації державної політики й забезпеченні військової стратегії під час Другої світової війни та особливо у період міжблокового протистояння в умовах «холодної війни». Захоплення потужних бельґійських фортспоруд із важким озброєнням і гарнізоном у 1200 багнетів силами 75 німецьких десантників на фанерних планерах мало стратегічне значення для розгрому Франції в 1940 р. і стало символічним актом, що засвідчив перетворення спеціальних операцій на фактор, здатний впливати на загальний перебіг війн.

Що ж стосується доби «холодної війни», то з самого її початку таємне протиборство стає ледь не головним «фронтом». «Навесні 1948 р., - згадував один із керівників ЦРУ, відповідальних за таємні операції проти СРСР, Г.Розицький, - Білий дім вважав, що війна з Радянським Союзом на порозі. ... Співробітники управління спеціальних операцій ЦРУ не мали щодо цього жодних сумнівів. ... Холодна війна стала гарячою для наших оперативників, на карту було поставлено життя агентури», котру зокрема вербували й серед українців із таборів ді-пі (транслітерація англ. скорочення «D.P.», тобто «displaced persons» - переміщені особи) й біженців35.

Обстановка «холодної війни» та неминучого (як до певного часу вважали провідники ОУН) глобального збройного конфлікту підштовхувала до пошуку нових союзників. Ними, за суворою логікою геополітичного протиборства, виступили такі ж прагматичні великі держави Заходу, з 1949 р. об'єднані у блоці НАТО, котрі реальне ставлення до національно-визвольних рухів на своїх колоніальних і залежних територіях демонстрували масштабними військово-поліцейськими кампаніями, спрямованими на їх придушення. За бажання, у цьому можна вгледіти продовження сумної традиції, згідно з якою українські державно-самостійницькі сили з часів Богдана Хмельницького й Івана Мазепи через несприятливі історичні обставини змушені були шукати порозуміння з агресивними державами, не зацікавленими в існуванні суверенної України (за принципом «ворог мого ворога - мій друг»).

Доводиться визнати, що закордонні націоналістичні центри, перебуваючи на території інших держав та у вирі зростаючого протистояння Заходу і комуністичного блоку, неминуче підпадали під контроль відповідних структур західних держав - переможців у Другій світовій війні. Тому спеціальні завдання, котрі ці центри спільно з іноземними розвідками відпрацьовували для підпілля й своїх емісарів, використання можливостей закордонних організацій ОУН у формуванні сил спецпризначення здебільшого спрямовувалися на задоволення потреб розвідувального забезпечення можливого глобального збройного конфлікту і не мали вже нічого спільного з іманентними завданнями самостійницького підпілля.

Доцільно зупинитися на особистій участі Степана Бандери як одного з провідників визвольного руху в організації спеціальної діяльності. У 1945 р. виразно оформлюються його спроби діяти авторитарними методами, небажання визнати рішення III Великого збору ОУН (серпень 1943 р.) щодо демократизації внутрішнього життя організації, колегіальності в її керівництві. На його думку, ОУН мала й надалі залишатися «орденом вірних» під орудою провідника, дотримуватися тоталітарної ідеології та цілковито контролювати Українську головну визвольну раду (УГВР)36.

До початку 1946 р. оформлюються підконтрольні С.Бандері Закордонні частини (ЗЧ) ОУН. Після відмови членів УГВР створити, на пропозицію С.Бандери, окрему фракцію Організації українських націоналістів на вузькій нараді членів ЗЧ ОУН у листопаді того ж року обирається бюро у складі С.Бандери (голова), Я.Стецька та Р.Шухевича. С.Бандера виключає з ОУН і накладає стягнення на кількох членів Української головної визвольної ради, погрожує їм. Після привласнення ним коштів цієї організації розкол між ЗЧ ОУН та УГВР